Читати книгу - "Коефіцієнт надійності, Леся Найденко"

Я до останнього сподівалася, що татове бажання навчити мене стояти на ковзанах зранку втратить силу — на нього знову зваляться буденні турботи, і ми повернемося до звичайних буднів. Але ж ні… Він спеціально став раніше, приготував сніданок (якщо ним можна назвати підгорілі грінки і варені яйця) й відразу побіг розчищати сніг та прогрівати машину, аби ми вчасно дісталися до льодової арени. Спостерігаючи цей ентузіазм я втратила будь-яке моральне право на відмову від наших планів. Переливаю чай у термокружку, щоб допити дорогою, дістаю ковзани та вирушаю на тортури.

Ми заходимо до арени. Відчувши наскільки тут тепліше, ніж у машині, я розстібаю куртку. Тато раптом зупиняється й дивиться на мій светр. Його очі розширюються, а потім він вибухає сміхом. Настільки голосно, що це звучить, як дзвін, та луною відбивається від стін. 

— Що за… Що це на тобі? — питає він, махнувши рукою у бік пришелепкуватого оленя.

— Модна новинка сезону, — знизую плечима. — Диви, як світиться, — вмикаю ілюмінацію. — Вражає, чи не так?

Тато закочує очі.

— Нагадай, щоб я замовив тобі куртку Орланів, — ще кілька секунд вивчає мій наряд, але все-таки мовчки продовжує шлях. 

Ми долаємо лабіринт коридорів та опиняється біля катка. 

— Глянь-но хто тут, — говорить тато, побачивши самотню фігуру на льоду.  — Маккею, вали звідси! Арена ще не відкрита! 

Я миттю повертаю голову й бачу, як Олівер, помітно здивований, зупиняється посеред майданчика. Його ключка опускається до криги, а погляд ковзає на мене. Я відчуваю, як рум’янець зрадницьки охоплює щоки. 

Чудово. Тепер він спостерігатиме, як я стою на льоду, тримаючись за татові руки, наче немовля.

— Доброго ранку, — кидає Олівер. — Ви сьогодні рано.

— У мене персональне тренування.

— З нею? — ледве стримує усмішку, кидаючи на мене черговий швидкий погляд.

— Так. Маєш щось проти? 

— Абсолютно ні, — від’їжджає до бортика. — Я вам не заважатиму.

Але особисто я чую: “буду поряд та спостерігатиму фіаско вашої доньки”. Чудово. 

Я сідаю на лавку та одягаю ковзани. Була б щасливою, якби вони раптом виявилися замалими, проте тато вгадав з розміром, не залишаючи мені жодного шансу для відступу. Підіймаюся на ноги. Відразу згадую себе у дев’ятому класі, коли на перше вересня прийшла у школу в туфлях на підборах висотою з Ейфелеву вежу. Тоді я теж насилу балансувала, аби не впасти.

Момент, коли я стаю на лід, нагадує фінал трилера. Той, де героїня тікає від маніяка, ступаючи на поверхню, яка зрадливо хитається, видає тріск і обіцяє звалитися в пекло. Не знаю, звідки у мене такі асоціації, бо ж трилери я не дивлюся. Напевно мій мозок відчайдушно посилає сигнали, намагаючись пробудити інстинкт самозбереження. 

Мої ноги роз’їжджаються в різні боки ще до того, як я встигаю сказати “Тримай мене!”. На щастя, тато підстраховує.

— Глибоко вдихни, — наказує.

— Не можу, — я завмираю, намагаючись не ворушитись.

Тато закочує очі, але твердою рукою допомагає мені випростатися. Тільки тепер я усвідомлюю наскільки він сильний. Підіймає мене з такою легкістю, наче я кишенькова собачка.

— Тепер спокійно! Тримай баланс. Руки попереду, спина пряма. Головне не панікуй.

Якщо боги ковзанів десь зараз дивляться на мене, вони, напевно, заламують руки та ридають. Баланс? Пряма спина? У мене ж ноги ковзають так, ніби живуть своїм окремим життям!

— Ще трохи! Ти справляєшся! — підбадьорює тато, легенько штовхаючи мене вперед.

— Це не я, це твоя рука, яка тримає мене! Як тільки відпустиш, я поцілуюся з льодом.

На другому колі мій страх повільно замінюється рішучістю. Я вже не так тисну татові руку, і ми навіть наважуємося зробити маленький поворот.

— Ага, дивись, як йде! Ще трошки, і ти самостійно зможеш пройти коло!

— Тату, прохання до тебе: не відпускай руку до кінця мого життя. В іншому випадку мені потрібен страховий поліс, який покриє усі можливі й неможливі травми.

Він сміється, але раптом дійсно послаблює хватку.

— Давай сама. Упораєшся.

— Що? Ні! Не можна так вчиняти зі мною! Я тобі довіряла!

— Не хвилюйся. Навіть якщо впадеш, це всього лише лід.

— Ах, лід! Завжди тішусь його м’якістю, — видаю із сарказмом, але все ж змушую себе зробити кілька самостійних ковзань.

П’ять секунд я почуваюсь королевою льоду. На шостій розумію, що мої ноги відмовляються слухатись. Мене веде вбік, рівновага хилиться до нуля, я вже бачу світло в кінці тунелю, але… Тато знову підхоплює мене.

— Це було феєрично! — сміється він.

— Я почуваюся паралічем.

Ловлю погляд Олівера, який сміється та аплодує, спершись на борт. 

— Скажи йому, щоб не дивився! — гарчу.

— Під’їдь до нього і сама скажи. Можеш навіть вдарити, якщо хочеш. Я дозволяю.

Дуже хочу. 

— Гадаєш, що знаходишся на безпечній відстані, Маккею? — кидаю, відштовхуючись ногами й уперше вирушаючи в його бік без допомоги тата.

Здивування накриває мене ще до того, як я опиняюся на середині арени: виявляється, ковзаю я зовсім непогано. Лід здається менш слизьким, а рухи ногами майже ритмічні. Роздуваючи щоки, піднімаю голову.

— Зовсім страх розгубив? — вигукую, вже наближаючись до бортика, за яким він нахабно ховається. — Зараз я тобі покажу, як насміхатися з…

— Давай! — підбурює Олівер, притримуючи бортик рукою. — Тільки ти спершу доїдь. Не впевнений, що за твоїх… неабияких умінь це можливо.

Я стискаю зуби та роблю останній ривок. І тут… Тут приходить момент великого катастрофічного "Ой!". Ноги чомусь втрачають гармонію з моєю впевненістю, і на них накочується бунт. Гравітація мене підводить, тіло летить уперед, а з вуст мимоволі несеться таке, що по телебаченню прийнято запікувати цензурою.

— АААааа! — кричу, остаточно запанікувавши. 

Але раптом у полі зору з’являється щось дерев’яне. Олівер просовує ключку просто мені під руку, і я автоматично хапаюся за неї. Від удару моїх долонь вона видає легкий скрип, але витримує. Так-сяк відновивши рівновагу, я напружено стискаю її і підіймаю погляд на Олівера.