Читати книгу - "Коефіцієнт надійності, Леся Найденко"

— Щось швидко здаєшся, — промовляє він, дивлячись на мене з усмішкою.

— Як тобі це вдалося? — питаю, випрямляючись і все ще тримаючи ключку.

— Я воротар. Моє завдання — ловити те, що несеться на мене. 

Наші очі зустрічаються. Не знаю чому, але в цей момент я на секунду відчуваю себе навіть не розлюченою, а… дурнувато вдячною? І від цього ще більше роздратованою.

— Дякую, — шиплю крізь зуби. 

У цей же момент поряд опиняється тато. По льоду він пересувається зі швидкістю Супермена. 

— Гарна реакція, Маккею! — киває, але потім його брови сходяться на переніссі. Я не відразу розумію, що саме стало причиною такої різкої зміни емоцій. — А чому… Чому на тобі такий же светр, як в Аліси?

Олівер посміхається кутиками губ. 

— Так це ж останній писк моди, тренере. Зараз всі такі носять. Може, і вам купити?

Я знову відчуваю рум’янець, але цього разу не можу стримати сміх.

— У наш час такі светри носили тільки ідіоти…  — бубонить тато й обертається до мене. — Гадаю, на сьогодні досить. Ти маєш великі успіхи!

— Зважаючи, що досі не розплакалася — так. 

Сміх, що заповнює арену, змушує мене почуватися трохи впевненіше. Але, звісно, поки я стою, тримаючись за бортик.

— Маккею, сто відтискань! — чую краєм вуха.

— За що?!

— За те, що такий модний та веселий. БІГОМ!