Читати книгу - "Вигадані історії"

(нескінченний словник для натурального ряду чисел і непотрібний ментальний каталог усіх образів, що зберігаються в пам'яті), є безглуздими, проте позначені певною примарною величчю. Вони дозволяють нам відчути або уявити запаморочливий світ Фунеса. Не забуваймо, що він був майже неспроможний осмислювати загальні, платонівські ідеї. Йому не тільки було важко зрозуміти, що загальний символ «собака» включає в себе таку безліч окремих індивідів різних розмірів і різної форми, дратувало його ще й те, що собака, якого він бачив о третій годині чотирнадцять хвилин (бачив у профіль), має ту саму назву, що й собака, якого він побачив о третій з чвертю (побачив анфас). Своє власне обличчя в дзеркалі, свої власні руки він щоразу бачив уперше. Свіфт[185] пише, що імператор Ліліпутії бачив рух хвилинної стрілки; Фунес постійно бачив повільний розвиток процесу гниття або руйнування, карієсу, втоми. Він помічав наближення смерті, вологості. Він був самітним і проникливим спостерігачем багатоформного, недовговічного і майже нестерпно чіткого світу. Вавилон, Лондон і Нью-Йорк своїм сліпучим блиском затьмарюють свідомість людей; проте ніхто в густо-населених хмарочосах або на метушливих вулицях цих міст не відчував такого жару й такого нестерпного тиску реальності, які щодня й щоночі навалювалися на бідолашного Іренео в його вбогому південноамериканському передмісті. Йому було дуже важко заснути. Заснути означає відійти від світу; Фунес, лежачи горілиць на ліжку, бачив у темряві кожну тріщину й кожен карниз на тих будинках, які його оточували. (Повторюю, що найменш важливий з його спогадів був детальнішим і живішим, аніж наше сприйняття фізичної втіхи або фізичного болю). У східній частині міста, ще не розбитій на квартали, були будівлі нові, незнайомі. Фунес уявляв їх собі чорними, ніби виготовленими з однорідної тьми; щоб заснути, він обертав обличчя в їхньому напрямку. Він також мав звичай уявляти, що лежить на дні річки, а течія перекидає його й розчиняє.

Він легко вивчив англійську, французьку, португальську та латинську мови. Проте я підозрюю, що він був не дуже спроможний мислити. Мислити — це забувати про відмінності, узагальнювати, абстрагувати. У наповненому по вінця світі Фунеса не було нічого, крім подробиць, до того ж тих, які безпосередньо спостерігалися.

Обережне сяйво світанку проникло з невимощеного патіо в кімнату.

І тоді я побачив обличчя того голосу, який проговорив усю ніч. Іренео було дев'ятнадцять, він народився 1868 року, проте мені він здався монументальним, як бронзовий пам'ятник, стародавніший, ніж Єгипет, стародавніший, ніж пророцтва та піраміди. Я подумав, що кожне з моїх слів (і кожен з моїх жестів) назавжди залишиться в його невблаганній пам'яті; страх примножити непотрібні рухи скував моє тіло.

Іренео Фунес помер 1889 року від запалення легенів.

Форма шаблі

Його обличчя було спотворене бридким шрамом; попеляста й майже досконала дуга одним кінцем доторкалася до скроні, а другим — до вилиці. Його справжнє ім'я не має значення; усі в Такуарембо називали його «англієць з Ла Колоради». Господар цієї землі, Кардосо, не хотів продавати маєток, але кажуть, ніби англієць знайшов дуже переконливий аргумент: відкрив йому таємницю свого шраму. Англієць приїхав з кордону, з Ріу-Ґранді-ду-Сул; ходили чутки, ніби у Бразилії він був контрабандистом. Тут були поля, що заросли травою, водопої пересихали, й вода в них була гірка; англієць, намагаючись привести ці землі до ладу, працював разом зі своїми пеонами[186]. Розповідають, ніби він був суворий до жорстокості, але бездоганно справедливий. Розповідають також, ніби він любив випити; десь двічі-тричі на рік він замикався на своєму польовому ранчо, а через два або три дні виходив звідти, ніби після битви або непритомності, блідий, тремтячий, змучений і такий самий деспотичний, як і раніш. Пригадую його склисті очі, худе й енергійне тіло, сиві вуса. Він мало спілкувався з людьми — іспанською мовою говорив погано, перемішуючи слова місцевої говірки з бразильськими. Пошти він не одержував — крім кількох ділових листів та проспектів на рік.

Коли останнього разу я об'їздив північні департаменти, вода у струмку Караґато піднялася дуже високо, примусивши мене попросити притулку на ніч у «Ла Колораді». Уже через кілька хвилин я помітив, що господар не дуже радий моїй появі, тож я доклав певних зусиль, аби сподобатись англійцеві, і звернувся до найбільш сліпої з людських пристрастей — патріотизму. Я сказав йому, що непереможна та країна, в якій панує англійський дух. Мій співрозмовник погодився зі мною, але тут-таки з посмішкою додав, що він не англієць. Він ірландець, з Данґарвана. Сказавши це, він умить замовк, ніби несамохіть відкрив мені якусь таємницю.

Повечерявши, ми вийшли подивитися на небо. Воно прояснилось, але за крутими горами Півдня, що були посмуговані блискавицями, шаленіла ще одна гроза. Пеон, який подавав нам вечерю, повернувся до занедбаної вітальні з пляшкою рому. Ми пили довго і мовчки.

Не знаю, котра була година, коли я помітив, що сп'янів; не знаю, що мене на це штовхнуло — натхнення, збудження чи нудьга,— але я запитав, звідки в нього той шрам. Вираз обличчя в англійця змінився; протягом кількох секунд мені здавалося, що він попросить мене покинути його дім. Але потім він сказав своїм звичним голосом:

— Гаразд, я розповім вам історію свого поранення, але з однією умовою: я не пом'якшуватиму жодної з найганебніших подробиць, жодної обставини з тих, які привели мене до безчестя.

Я не заперечував, і ось та історія, яку він мені розповів, змішуючи англійську мову з іспанською та португальською.

«Десь 1922 року в одному з містечок Коннота я був одним з тих багатьох, котрі таємно боролися за незалежність Ірландії. З моїх тодішніх товаришів деякі вижили, щоб потім зайнятися мирними справами; інші, як не парадоксально, воюють на морях або в пустелі під англійським прапором; один, з усіх найдостойніший, помер удосвіта на подвір'ї однієї з військових казарм, розстріляний іще сонними солдатами; інші (чия доля була не найгіршою) віддали своє життя в мало кому відомих і майже таємних битвах громадянської війни. Ми були республіканцями, католиками; ми були, як мені здається, романтиками. Ірландія була для нас не лише утопічним майбутнім і нестерпним теперішнім, вона була гірким і солодким міфом, круглими баштами й червонястими болотами, ненавистю Парнелла[187] і грандіозними епопеями, в яких розповідається про викрадення биків, що в інших перевтіленнях були героями, а ще в інших — рибами або горами... Одного вечора, якого я ніколи не забуду, до нас прибув член нашої організації з Манстера: такий собі Джон Вінсент Мун.

Йому було близько двадцяти років. Худий і млявий,