Читати книгу - "Клеймо нареченої , Сніжана Якимчик"

Що, якщо я змушу її змінити свою думку?
Що, якщо я змушу її не просто підкоритися, а по-справжньому стати моєю?

Я відкрив очі, дивлячись на темне вікно, у якому відбивався мій власний погляд. Вона ще не знає, з ким зв’язалася.

Я довго не міг заснути. Віскі не допомагало, навіть коли ковток за ковтком обпікало горло. Її образ не давав спокою. Ця вперта, нестерпна дівчина, яка знову і знову кидає мені виклик.

Я відкинув ковдру й підвівся. Це не схоже на мене. Дратувало до чортиків.
Варто було піти й перевірити, чи засвоїла вона урок.

Дорогою до її кімнати будинок здавався ще холоднішим, ніж зазвичай. Я зупинився перед дверима. Замкнув їх перед тим, як піти. Щоб у неї не було навіть думки про чергову втечу.

Відчинив ключем. Темрява.
Від кімнати віяло задухою, ніби повітря тут застигло. Я зайшов і зачинив двері.

— Сподіваюся, ти не вирішила влаштувати виставу, — промовив я, просуваючись далі.

Жодної реакції. Тиша.
Я зупинився біля ліжка. Вона лежала, згорнувшись клубком, її світле волосся розсипалося по подушці. Вперше не боролася, не кричала, не дивилася на мене зі злістю.

Я нахмурився.

— Годі прикидатися.

Знову нічого. Я торкнувся її плеча. Тіло було розпеченим.
Коли нахилився ближче, почув слабкий, нерівний подих. Я обхопив її обличчя долонями. Бліда. Занадто бліда.

Я вилаявся. Гаряча, мов вогонь. Це лихоманка.
Пекельна лють всередині мене скипіла ще більше.

— Чорт забирай…

Забувши про будь-яке самовладання, я нахилився, підхопив її на руки й міцно притиснув до себе.

Її тіло здавалось невагомим, занадто ламким. Я мав змусити її боятися. Підкоритися.
А зараз вона навіть не в змозі заперечити мені.

І чомусь це геть не радувало мене. Навпаки. Це вибісило мене ще сильніше.

— Не смій зараз здаватися, — тихо, але жорстко прошипів я, виходячи з кімнати з її тілом у руках. — Ти ще не виплатила свій борг.