Читати книгу - "Коли ти йдеш — я народжуюсь, Лана Міра"

— Та ні, просто… я ніколи не думала, що ще можу викликати в когось інтерес. Після всього.

— Маш, він не залишив тебе тому, що ти перестала бути цікавою. Він просто сам нічого не вміє тримати. Ти ж бачиш — як тільки ти розцвітаєш, на тебе всі дивляться. Ти — квітка. Вона пахне — до неї тягнуться. Все просто.

Я сміялась. Але трохи вірилось.

І почалось. Не те щоб навмисне. Я не фарбувалась щодня і не шукала чоловічих очей. Але вони з’являлись.

У кав’ярні — офіціант запропонував друге капучино «від закладу».

У зоомагазині — продавець спитав, якому котику я купую смаколики, і запропонував принести ще «дещо смачненьке».

На пошті — чоловік поступився чергою і сказав: «Ви посміхаєтесь — а я вже в гарному настрої».

У парку — бігун зупинився, щоб сказати: «Гарний темп. Ви давно бігаєте?»

І я — відповідала. Спокійно. Без флірту. Але вже не тікала, не ховалась. І це було нове.

Одного вечора я сиділа в залі школи після занять. Усі вже пішли. Світло було приглушене, музика — тиха. Я пила чай, і в голові крутились усі ці моменти.

Раніше я б сказала: ну й що? Це випадковості. Це нічого не значить.

Але тепер я думала інакше.

Якщо я знову викликаю погляди, усмішки, бажання заговорити — значить, у мені є світло. І воно світить назовні. А значить — я відроджуюсь.

І не тому, що хочу чоловіка. А тому, що хочу себе.

Справжню. Живу. Гарну. З очима, які блищать. І з серцем, яке ще може розквітати.

Я не ходила на побачення. Ще ні. Але одного разу на базарі продавець овочів, років 50+, сказав:

— Ви так вибираєте помідори — ніби шукаєте ідеального чоловіка. Примхливо.

— А як інакше? — відповіла я. — Один раз обпеклась — тепер перевіряю кожну м’якоть.

Він розсміявся:

— Ну то я — солодкий, перевірений, не гнию!

— Ха, це ж треба — ще й із почуттям гумору!

— Що поробиш. Станьте в чергу, я вам дам найкращі.

І я пішла з помідорами. І з усмішкою. І з відчуттям, що світ — не такий уже й темний.

Бо, може… я й справді подобаюсь?

«Я ще не готова. Але я вже жива»

Я не планувала закохуватись. Не планувала навіть захоплюватись. У моїх планах на літо було максимум: добити сайт школи танців, записати промо-відео, трохи відпочити, а головне — не зламатися.

Але життя, воно ж — як танець. Можна мати свій сценарій, а музика раптом змінюється. І ти або зупиняєшся, або підлаштовуєшся. І от я — підлаштовувалась. Щодня.

Мені було добре самій. По-справжньому. Уперше за багато років я відчувала, що моє тіло — моє, мій простір — мій, мій час — мій. І хоча це було непросто, іноді страшно, іноді самотньо — але воно було чесно. Без фальші, без компромісів.

Я не була «в очікуванні», я жила. І коли знайомий тренер запросив мене на зустріч із танцювальним колективом, який шукав нову залу для оренди, я погодилась. Без задніх думок. Просто — робоча зустріч.

І ми зустрілись. Колектив — молодий, драйвовий, із купою ідей. І серед них — він. Високий, з легким рудуватим волоссям, у футболці з написом «Don’t kill my vibe».

— Ви — власниця зали? — спитав.

— Ну, щось типу. Співзасновниця. Організаторка. І прибиральниця теж.

Ми обоє засміялись. І це була проста, легка розмова. Без «гри», без масок.

Він був приємним. Не надто наполегливим. Але уважним. Зі смішними фразами, з добрими очима. Він не робив компліментів напряму. Але слухав. І дивився так, ніби я цікава. І в мені щось тремтіло.

Не страх. А щось… схоже на передчуття.

— Ну, розповідай, — сказала Наталі у голосовому. — Ти з ним заговорила?

— Та ні. Це ж просто зустріч. Робоча.

— Ага. А голос у тебе зараз як у героїні романтичної комедії після першого побачення.

— Та нє…

— Маш, дивись. Можна не бути готовою. Можна взагалі не хотіти стосунків. Але коли всередині все оживає — це не завжди про кохання. Це про те, що ти жива.

Я замовкла. Бо відчула — правда.

Я не мріяла про нову історію. Але вперше за довгий час мені захотілось, щоб хтось… був поруч. Просто поруч. Щоб комусь можна було сказати: «У мене сьогодні день, коли нічого не виходить». І отримати у відповідь: «Я тут. Просто тут».

Він написав. Через два дні.

«Дякую за зустріч. Ви дуже цікава. Якщо буде настрій на каву — я завжди за.»

Я прочитала — і відклала телефон. Потім взяла знову. І перечитала. Неодноразово.

Не відписала. Але усміхнулась.

І тоді подумала: «Я ще не готова. Але я вже жива».

І, можливо, це головне.

Цього вечора я довго лежала у ванній. І не думала про Антона. Не аналізувала, не уявляла, що він скаже, як подивиться. Я думала про себе.

Про свої руки, які навчилися тримати все — від чашки до себе самої.

Про свої очі, які знову хочуть бачити не лише біль, а й красу.

Про себе — не як про маму, не як про жінку після розлучення, не як про ту, що «все тягне». А просто про Машу. Жінку. Яка заслуговує на світло. І вже не просить. А бере його.

Я не пішла на каву. Ще ні.

Але наступного ранку, коли встала, поглянула на себе в дзеркало — і не відвернулась. І це вже було досягнення.

Я — не готова. Але я — жива. І це, здається, навіть більше, ніж я могла просити.