Читати книгу - "Коли ти йдеш — я народжуюсь, Лана Міра"

— Або мама, яка втікла з дому на 20 хвилин, — знизала я плечима.

— Це теж варіант, — кивнув він. — Але танцювальні кроки у вас точно є.

Ми обоє засміялись. Чесно кажучи, давно ніхто не казав мені нічого такого… просто, легко, без підтексту. І водночас — дуже приємно.

— Я Віктор, — простягнув він руку. — Можна якось компенсувати, що я так вторгся у ваш аптечний простір?

— Маша. І якщо ви зараз скажете «запрошую на каву», я відповім «я тільки за маззю».

— А я скажу: каву можна й у термос налити, а мазь не гріє душу.

Я засміялась. І… не втекла. А це вже досягнення.

Ми поговорили ще хвилин п’ять. Про те, що ціни в аптеці — як у бутику. Про те, що в місті зовсім не лишилось нормальних пекарень. І про те, що на танці він не ходить, бо «дві ліві», але любить дивитись, як танцюють інші.

— А знаєте, де ще я вас бачив? — раптом сказав він. — У вас же школа танців. Я бачив афішу біля кав’ярні.

— Можливо, — відповіла я. — Але я не танцівниця. Я організаторка. Хоча… іноді танцюю. Коли всі вже пішли.

— Це найкращий момент, — сказав він. — Коли лишається тільки музика й тиша. І ти. Без глядачів.

Я не знала, що відповісти. Це було… якось дуже в точку.

Він побажав гарного дня. І пішов.

А я залишилась. З маззю, з усмішкою… і з думкою:

«А що, як я й справді подобаюсь? А що, як ці роки в тіні — вже позаду?»

Я вийшла з аптеки. І відчула: я усміхаюсь. Просто так. Без причини. Точніше — з однієї дуже важливої.

Я знову жива.

Можна, я вас просто проведу?

Це було в суботу. Я пішла в кав’ярню після занять. Вранці ми мали «Танці для мам», і, чесно кажучи, я викладалась як могла — навіть не для клієнток, а для себе. Я танцювала так, наче позбувалась ще одного шару старого болю. І тепер просто сиділа з великою чашкою лате, спостерігаючи за людьми.

Я не була особливо нафарбована. Навіть навпаки — трохи втомлена, з застряглою гумкою у волоссі й кросівками, в яких я, здається, вже народилася. Але на мені була легка сукня. Та сама, яку я не носила років зо три. Вона сиділа в шафі «на потім». І от — потім настало.

Я не помітила, коли він сів за сусідній столик. Спочатку я просто відчула: хтось дивиться. Потім — усміхнулась. І ще за хвилину — він підійшов.

— Вибачте, — сказав він. — Я не хотів вас турбувати. Просто… мені захотілось сказати: ви виглядаєте щасливо.

Я здивувалась. Щасливо? Я? Після тижня безсонних ночей, після діалогу з Антоном, після нескінченної боротьби з власною головою?

— Ну, це, мабуть, кава, — відповіла я.

— Ні. Це очі, — сказав він.

І я знову не втекла.

— Я Олексій. Я зазвичай не підходжу до незнайомок у кав’ярнях. Але сьогодні вирішив: треба ризикувати. Бо потім шкодуєш.

— Я Маша. Я зазвичай не п’ю каву в суботу. Але сьогодні вирішила, що маю це заслужити. Бо інакше — навіщо все?

Він сів. Ми поговорили. Про танці, про дітей (в нього теж донька), про те, як важко розлучитись, і як легко іноді вдихнути після того. Ні, це не було побачення. Це був просто… контакт. Без очікувань. Без обов’язків. Але такий теплий, такий справжній.

— Я можу вас провести? — спитав він, коли я зібралась йти.

— Можна. Але я на авто.

— Ну, тоді я просто проведу вас до машини.

Ми йшли повільно. Як у фільмі. Але без музики. Хоча всередині мене щось грало. Я не пам’ятаю, про що ми ще говорили. Але пам’ятаю, як він подивився на мене на прощання — уважно, з повагою, без настирливості.

— Було дуже приємно, — сказав він.

— І мені. Гарного дня.

Я сіла в авто. Увімкнула музику. І посиділа ще кілька хвилин, не заводячи двигун.

Не тому, що хотіла повернутись.

А тому, що хотіла запам’ятати цей момент: коли хтось побачив мене. Просто мене. Не маму. Не жінку після розлучення. А жінку. Якою я знову стала.

«А може, я й справді подобаюсь?»

Я тоді поверталась із кав’ярні, в якій сиділа майже дві години — писала новий план для школи, відповідала клієнткам і заодно викладала сторіз. День був сонячний, теплий, але не спекотний. Той ідеальний момент, коли і шкіра дихає, і куртка вже не потрібна. А настрій — як кава з корицею: трохи пряний, трохи мрійливий.

Я йшла повільно. Навіть не йшла — ковзала. У новій сукні, яку купила на розпродажі й яка сиділа так, наче шилась спеціально під мене. Волосся тріпалось вітром, у навушниках грала музика, і я навіть ловила себе на тому, що йду в такт. І, здається, усміхаюсь. Просто так.

І тут — він. Незнайомий чоловік років сорока. Гарно вдягнений. Йшов назустріч, глянув — і усміхнувся. Не нахабно. Не зверхньо. А просто… тепло. Мовляв, гарного вам дня, пані.

І я… відповіла. Усмішкою. Очі в очі.

Пройшла ще кілька кроків — і зупинилась біля вітрини магазину. Не тому, що хотіла щось купити. А щоб перевірити — як я виглядаю. І там, у відображенні, побачила себе.

Таку, якою давно не бачила.

Жінка. Жінка з очима, що світяться. З легкою ходою. З усмішкою, яка не для когось — а просто є.

«А може, я й справді подобаюсь?» — промайнуло в голові.

Наступного дня я поїхала з донькою в супермаркет. Звичайний день, звичайна поїздка. Але я вирішила нафарбувати вії. Просто так. Для себе. Бо хотілось.

І там — охоронець. Молодий. Може, років 30. Із тих, що завжди стоять біля входу, мовчазні й трохи сумні. Але він — глянув. І ще раз. І коли я проходила повз нього втретє, несучи повну корзину, він обережно промовив:

— У вас гарна посмішка.

Я не очікувала. Засміялась. І сказала:

— Дякую. Це, мабуть, через полуницю.

— Ні. Це точно не полуниця, — відповів він і підморгнув.

І я пішла далі. Усередині — щось тремтіло. Не страх. Не сором. А приємне, майже забуте почуття: я жива. Я комусь подобаюсь.

Увечері я поділилась із Наталі.

— Уявляєш, мені зробили комплімент у магазині.

— Ну нарешті! А то я вже думала, ти знову з головою у свої справи. Жінко, ти — соковита, красива, розумна. У тебе має бути черга, а не один комплімент на тиждень.