Читати книгу - "Коли ти йдеш — я народжуюсь, Лана Міра"

Я просто купувала помідори

Здавалося б — звичайний день. З тих, коли прокидаєшся не від будильника, а від запаху кави з кухні, яку вариш собі сама. У Лізи — день із батьком, у студії — вихідний, а в мене — раптом з’явилась тиша. Та сама, якої так не вистачало колись, і яка тепер іноді лякає.

Я вирішила піти на ринок. Справжній, не той гламурний з інстаграму, а свій, міський, трохи галасливий, трохи брудний, зате чесний. Там, де продавчині називають тебе «дівчино», навіть коли ти вже сорок хвилин намагаєшся обрати буряк. Там, де пахне зеленню, кропом, черешнями, пилом і домашніми пиріжками. Я не шукала пригод. Я шукала помідори.

— Дівчино, а у вас такий гарний колір очей! — почувся голос десь праворуч.

Я озирнулась — чоловік за сусіднім прилавком. Не молодий, але й не старий. Просто… чоловік. У сорочці з коротким рукавом, злегка засмаглий, усміхнений. І дивився — просто, відкрито.

— Дякую, — відповіла я.

І… розгубилась. Бо не звикла.

— Вам салатні чи на закрутки? — запитала продавчиня.

— А… які смачніші?

І поки вона пояснювала, як ті більш м’які, а ці на бутерброд, чоловік не зводив з мене очей. Не нахабно. Просто… бачив. І я це відчула. Як давно я не почувалась так? Як жінка. Не як мама, не як клієнт, не як господиня, яка питає, чи «не занадто м’який авокадо». А як ЖІНКА.

— Якщо що — я поруч, — промовив він, і я навіть не зрозуміла, це жарт, запрошення чи просто добрий настрій.

Я купила помідори. І ще сир, і ще запашну зелень. Але думала не про покупки.

«А що, як я ще комусь подобаюсь?» — ця думка крутилась у голові весь шлях додому.

Не Антону. Не абстрактному “колись хтось мене оцінить”. А реальному чоловіку. Тут. Зараз.

Я увімкнула музику вдома. Легку. Літню. І танцювала на кухні, миючи помідори. І усміхалась.

Це не було кохання. Навіть не флірт. Це була нагадування.

Я жива. Я є. І я — помітна.

І якби хтось тоді зайшов у мій дім і побачив мене, у футболці й шортах, босу, з зеленню в руках — сказав би: “Щаслива”.

Бо я й справді була щаслива. Вперше — без очікувань. Без планів. Без прив’язки до когось.

Просто бо я жінка. І я собі подобаюсь.

Я зробила салат. Простий, але смачний. Помідори, сир, зелень, трохи оливкової олії. І ще — трошки настрою. Того самого, новенького, який з’явився на ринку між помідорами й компліментом. І знаєш, що я зрозуміла? Мені подобається, коли мені роблять компліменти. І справа не в чоловіках, не в їхніх намірах. А в мені. У тій, яка дозволила собі знову сяяти.

Я сіла на ґанку з тарілкою й кавою. Було тепло. Липень дихав у спину духотою, але мені було добре. Навіть волосся не дратувало — просто зав’язала у пучок і більше не думала про це. І в якийсь момент я помітила: чоловік з ринку йшов повз мій двір. Він зупинився, підняв руку, ніби вітанням, і посміхнувся. А потім пішов далі. Без слів. Без драм.

— Оце так, — прошепотіла я сама собі. — Світ, ти мене знову дивуєш.

Увечері я написала Наталі:

— Ти ніколи не повіриш, що сьогодні було…

— Кажи! Тільки не починай із того, що купила коту ще одну миску!

— Мені зробив комплімент незнайомий чоловік. Просто так. Прямо на ринку!

— Шлюбний контракт уже підписали?

— Та ні! Просто… я відчула себе красивою. От і все.

— А ти й є. Просто ти знову почала це бачити.

Я сиділа з телефоном у руці, й раптом в голові виникла думка, така проста й така сильна: «Я більше не чекаю, щоб мене хтось побачив. Я вже є. Я вже — бачу себе».

І саме в цей момент я зрозуміла: мені не потрібен хтось, щоб відчути свою цінність. Але якщо хтось побачить мене й усміхнеться — це буде не “визнання”, а просто приємна бонусна сцена до фільму, де я — головна героїня.

Наступного дня я знову була на ринку. Тепер — за перцем і полуницями. Я не шукала його. Чесно. Просто хотіла трохи вітамінів. Але він там був. Посміхнувся. Кивнув. І знову — пішов. І цього разу я посміхнулась першою.

— Доброго дня! — сказала я йому.

— Доброго дня, пані помідорна.

— Ух ти, у вас уже й прізвиська є?

— А як же. Я ж людей по овочах пам’ятаю.

— А я тоді, мабуть, полунична.

— Полуниця — то вже інша історія…

Ми посміхнулись. І знову — кожен пішов своєю дорогою.

І в цьому було щось прекрасне. Без обов’язків. Без продовження. Просто зустрічі, які залишають присмак літа на губах.

Увечері я розповідала Світлані:

— Уявляєш, зробили комплімент. Уже вдруге!

— Та ти глянь! А ти кажеш — розлучення, трагедія. Та ти, може, розцвітеш ще краще, ніж до заміжжя!

— А якщо я не хочу нових стосунків?

— То й не треба. Але це не значить, що не можна бути бажаною. Красивою. Щасливою. Подивись на себе!

— Ну, я, може, і подивлюсь…

— І плаття вдягни. І не для когось. А для себе. Бо ти — у себе одна.

І я вдягла плаття.

Після душу, без макіяжу, просто вдома, на ґанку. І налила собі вина. І уявляла, що я — героїня фільму. Не про розлучення. А про повернення себе.

Бо знаєш, що?

Я просто купувала помідори.

А знайшла — себе.

А ви, напевно, танцюєте?

Я просто зайшла в аптеку. Без макіяжу. У спортивках, які колись були чорними, а тепер… ну, скажімо, благородно вицвіли. Волосся зібране в гульку, обличчя злегка припухле після безсонної ночі (Ліза вирішила вночі з’їсти бутерброд і розлила чай — класика), на ногах — кеди, яким явно пора на пенсію.

— Що я тут забула? — бурмотіла я, стоячи між стелажами. — А, мазь… від синця…

Я кинула погляд на цінники, зітхнула, і в цей момент почувся голос:

— Вибачте… я не хотів здатися нахабним… але ви танцюєте?

Я обернулась. Чоловік. Високий, з тією сивиною на скронях, яка не старить, а додає харизми. В руках — пакет з вітамінами. Усміхається.

— Танцюю? — перепитала я. — Ну… в душі. І в залі. Але якщо ви про аптечний флешмоб — то ні, це не я.

Він засміявся.

— Просто ви рухались так легко. Я подумав: або танцівниця, або тренер. Або обидва.