Читати книгу - "Коли ти йдеш — я народжуюсь, Лана Міра"

Після п’яти хвилин я просто впала на лавку й заплакала.

— Все? — спитала вона.

— Майже.

— Добре. А тепер — чай.

Одного дня ми вирішили, що нам потрібен «день чесності». Правило просте: кожна розповідає щось, що зазвичай замовчує. Без осуду. Без порад.

Я почала:

— Іноді мені здається, що якби я була менш сильною, Антон би не пішов.

— А мені іноді здається, що якби я не була такою зручною, чоловік би не зрадив, — відповіла вона.

І ми замовкли. І цього було достатньо.

Свєтлана не розповідала мені “як жити”. Вона просто була. Дивилася, слухала, сміялася, коли треба було, і мовчала — коли слів було забагато.

— У тебе дуже гучна голова, — сказала вона якось.

— Що?

— Ти забагато думаєш. Давай я посиджу з дитиною, а ти підеш і послухаєш тишу.

Так я опинилась у ванній з пінною ванною й книгою, яку давно хотіла прочитати.

А потім, коли я повернулась, вона залишила мені записку:

“Відпочинок — не гріх. Він — доказ того, що ти жива”.

Після кількох таких вечорів, я зловила себе на думці, що більше не обговорюю з Наталі, чи все роблю правильно. Що не чекаю дзвінка Антона, щоб спитати: “А ти як думаєш?”. Що я… вирішую. Сама.

— У тебе з’явилась впевненість, — сказала Свєтлана.

— Може, я просто втомилась сумніватись.

— Ні. Ти нарешті почала чути себе. І не плутати голоси інших зі своїм.

І це стало для мене новим рівнем життя.

Свєтлана була поруч не лише як сусідка. Вона стала… моїм дзеркалом. Відображенням того, що я можу бути собою — без страху, без гри, без “а що скажуть”.

Коли я вперше пішла на побачення (про це буде пізніше) — після всього — вона принесла мені серветки, шоколадку і сказала:

— Якщо він буде козлом — ти мені свисти. Я прийду й скажу, що в тебе алергія на чоловіків без почуття гумору.

Ми засміялися. А я подумала: хай там як, але тепер я точно не одна.

«Можеш не стукати»

Це почалося з одного смс.

«Я залишила тобі борщ біля хвіртки. Щоб не бурчало в животі, як у твоєму кота».

І справді — у пакеті стояв контейнер, накритий кришкою з сердечками й написом маркером: «Без часнику — дякую за попередження».

Я посміхнулась. І відписала:

«А ти можеш не стукати. Просто заходь».

Так офіційно почалась наша епоха “сусідських візитів без попередження”.

Свєтлана з’являлась у моєму домі з криками:

— Ну що там? Де твої проблеми, які я маю вирішувати сьогодні?

І сідала на стілець, знімала куртку, оглядала мій дім — наче інспектор із душевної гігієни.

— Так, бачу: прання — є, борщ — є, чоловіка — нема. Жити можна.

І ми сміялись.

Вона могла забігти просто, щоб сказати:

— Слухай, я щойно так влучно відповіла чоловіку, що аж сама собою пишаюсь. Ходім, розкажу.

Ми сідали на кухні, ділили печиво навпіл і зводили чоловічу логіку нанівець сміхом, іронією та здоровим глуздом.

— Він каже: «Чого ти знову з Машею сидиш?» А я йому: «Бо вона розумніша за тебе. І борщ у неї смачніший».

Одного разу я була настільки втомлена, що просто впала на диван, розкинула руки й думала: «Все. Я не мама. Я не жінка. Я просто клаптик матерії з утомою».

І тут — двері.

— Я тут. І я принесла морозиво. А ти — не сперечайся.

Свєтлана вийняла з пакета два стаканчики з полуничним, два пластикові ложечки й сіла поруч.

— Дивись. Якщо ми з’їмо це разом — калорії поділяться навпіл.

— А якщо ще й посміємось?

— Тоді спаляться повністю.

І ми їли. І сміялись. І мені справді стало легше.

Вона почала забігати щоранку на п’ять хвилин. Перевірити, як я, розповісти анекдот, залишити пару булочок.

— Я спекла. Ті, що з маком — твої. Ті, що з повидлом — мені. Якщо переплутаєш — віддам твоєму колишньому.

Я відповідала:

— Добре. Але якщо він прийде з порожніми руками — скажи, що я вдома.

Це було наше. Маленьке жіноче «сестринство по виживанню».

Одного дня я забула, що обіцяла Лізі піти разом до школи. Було багато справ. Групи, уроки, нова заявка на оренду залу. І тут — телефонний дзвінок.

— Машо, не панікуй. Я забрала Лізу. Ми йдемо з нею за морозивом. І вона каже, що я — «майже мама номер два».

— Свєта, ти — золото.

— Та знаю я. У тебе просто вікно було. Ти — людина. А я — підстраховка.

І я заплакала. Не від образи. А від того, що вперше хтось просто… був. Не через кров. Не через зобов’язання. А просто бо хоче бути.

Я почала розуміти, що жіноча дружба — це не про селфі в кафе. І не про спільні фото в інстаграм. Це про:

— “Я зайду, бо в тебе голос був вчора не такий”

— “Тримай борщ, бо ти виглядала вчора як людина, що не їсть”

— “Ходи, я поглажу тобі сукню, бо ти ж сьогодні на побачення”

Іноді я ловила себе на тому, що пишу їй раніше, ніж Наталі. Не тому, що Наталі гірша — ні. Вона рідна. Вона незамінна. Але вона — далеко. А Свєтлана — тут.

Іноді достатньо просто почути:

— Я поруч. За стіною. Ти тільки скажи.

Я пам’ятаю день, коли вперше пустила її в дім, не прибравши. На підлозі були іграшки. На плиті — немитий посуд. На столі — розпечатаний рахунок.

І вона просто пройшла, сіла й сказала:

— Ідеальна жінка існує. Але вона дуже втомилась. Тому сьогодні — я з чаєм. А ти — просто будь.

І я була. Втомлена. Ненакрашена. З розтягнутим светром. Але… щаслива.

З того часу двері між нами — як двері в спальні подруги: їх можна не закривати.

Вона іноді писала: «Можна я зайду?»

А я відповідала:

«Можна не питати. Можеш не стукати».

І знаєш, що я зрозуміла?

Коли в тебе є жінка поруч, яка не змагається, не оцінює, не порівнює — ти зростаєш. Ти розцвітаєш. Бо поряд із тобою — не критик, а тил.

І це варто більше, ніж будь-який фільтр у сторіз.