Читати книгу - "Коли ти йдеш — я народжуюсь, Лана Міра"

— А зараз?

— А зараз я сама міняю лампочки. І ще чай ставлю.

Були дні, коли я не могла встати з ліжка. Не від болю — від втоми. І тоді Свєтлана просто приносила мені хліб.

— Бо знаю, що ти знову нічого не купила, — казала вона. — І ні, не дякуй. Бо завтра ти принесеш мені сіль або миючий засіб. Ми в нуль.

І я відчувала, що світ не такий самотній. Бо є хоч одна людина, якій не треба пояснювати, чому сьогодні ти не в настрої. Яка не чекає посмішки — а приносить її з собою.

Одного разу я захворіла. Нічого серйозного — температура, слабкість. Але лягти, коли в тебе дитина, школа танців і кіт, який вимагає їжу о 6:30 ранку — це не те саме, що просто відпочити.

І тут — дзвінок у двері.

— У тебе нежить чути через стіну, — сказала Свєтлана й поставила каструлю борщу на плиту. — Іди лягай. Я все зроблю.

І вона справді все зробила.

— Слухай, — прошепотіла я пізніше. — Ти ж мені не мама, не сестра. Чому ти так?

— Бо іноді жінці потрібна інша жінка, яка просто зрозуміє. Не вчитиме. Не критикуватиме. Просто… побуде.

Я запам’ятала це на все життя.

Свєтлана не влаштовувала драм. Не витягувала на глибокі розмови, коли я була не готова. Але вона була. Завжди. І це було цінніше за будь-які розради.

І знаєш, що найкраще?

Коли вона пішла того вечора, залишивши тарілку з останнім шматочком торта на столі, я зрозуміла, що мені не страшно більше бути самій. Бо навіть самотність — не така страшна, коли ти знаєш: десь поруч є Свєтлана, яка в будь-який момент може сказати:

— А пам’ятаєш, як я вам пиво врятувала? Оце був день!

І ми знову засміємось.

Підстраховка по-сусідськи

Свєтлана з’являлася у моєму житті завжди в потрібний момент. Не нав’язливо, не гучно — ніби вітром її заносило. І кожного разу — саме тоді, коли я або не встигала, або не знала, як встигнути, або вже махала рукою: «та хай воно все горить».

Так було й того разу, коли Ліза мала виступ у школі, а в мене — накладка: клієнтка переносить зустріч, зал треба прибрати, афіші не надруковані, а ще — немає кому відвести дитину.

— Я не встигаю, — чесно сказала я Лізі, коли вона стояла в спідничці з блискітками й дивилась на мене так, наче я зрадила її дитинство. — Сонечко, я все зроблю, але я не встигаю. Я не встигаю бути всюди.

— А тато? — запитала вона з надією.

— Тато працює.

І тоді з коридору пролунав голос:

— А сусідка?

Свєтлана, як завжди, з’явилася без попередження. В руках — контейнер із гарбузовою запіканкою. І, здається, рятівний жилет для моєї розсипаної по всій квартирі нервової системи.

— Я можу її відвести, — сказала вона просто. — І ще зафільмую виступ. І ще поаплодую гучно, як треба.

— Але… це ж…

— Це просто життя. І я вільна.

Я ледь не розплакалась. А потім подумала: чому я весь час думаю, що повинна все сама?

Через тиждень я мала зйомку — комерційну. Важливу. Перша така за кілька місяців. Але Ліза раптово підхопила вірус, а мій тато саме був в санаторії.

Я зателефонувала Свєтлані. В голосі — розпач, у серці — вина.

— Свєта… слухай, можеш побути з Лізою кілька годин? Я залишу їй ліки, мультики, усе…

— Спокійно. Принось. Я якраз суп варю. Вона допоможе мені моркву різати.

— Але…

— Маріє, ну скільки можна вибачатись за життя? Ти її не залишаєш у полі. Я ж не чужа. Усе буде добре.

Такі моменти були не раз. Коли я не встигала в садок, коли забувала купити хліб, коли ламалася пральна машина — і вона позичала свою, а потім приносила каву, «бо тобі точно зараз потрібна кава, а не ще одна проблема».

— Ти мій тил, — якось сказала я їй.

— А ти — мій фронт, — відповіла вона, сміючись. — Бо якось же треба рівновагу тримати, га?

Один раз вона сама попросила про допомогу.

— У мене завтра важлива зустріч. Дуже важлива. Можеш поглядіти на кота і віддати ключі чоловіку? Він прийде забрати речі.

— А ти не вдома?

— Ні. Я їду… в нове життя.

Я не питала деталей. Просто обійняла її в коридорі, взяла ключі й подумала: як добре, коли можна бути кимось комусь. Без пафосу. Просто — є.

Я не пам’ятаю, в який саме момент вона з «сусідки» стала «своєю людиною». Але це було відчутно. По тому, як вона казала: «Я занесла тобі томати — не спорь, бери».

По тому, як ми сміялись, коли полили себе чаєм одночасно.

По тому, як вона залишила на моєму порозі записку:

«Тримайся. У тебе класно виходить бути собою».

І тоді я зрозуміла: іноді підтримка приходить не з минулого, не з дитинства, не з родини — а просто з сусідньої квартири. І це — не менш справжньо.

Коли сусідка стає твоїм психотерапевтом

Це почалось із тосту.

Ми сиділи на моїй кухні, кожна зі своєю чашкою — в неї ромашковий чай, в мене келих білого. День був складний: донька вередувала, клієнтка передумала, а в мене під вечір закінчилась і терплячість, і кава.

— Знаєш, — сказала я, — іноді здається, що я тягну все це життя як величезну торбу на плечах, а хтось іде поряд із маленькою сумочкою через плече — і ще й скаржиться, що важко.

Свєтлана засміялась:

— Бо торбу ти сама зібрала. Може, викинути з неї хоча б старі образи?

Ми замовкли. Потім вона подивилась на мене і додала:

— Давай уявимо, що я твій психотерапевт. Без диплома, зате з досвідом. Ти платиш мені — варениками або пляшкою вина. І я слухаю.

Цей “психотерапевтичний” формат став нашою традицією.

В один із вечорів, коли я нервово ходила по двору після чергового “заходу Антона без попередження”, Свєтлана вийшла з дому з подушкою в руках.

— Це тобі. Бий.

— Що?

— Подушку. І розказуй усе, що хочеш йому сказати.

Я спочатку сміялась. А потім таки вдарила подушку. Один раз. Потім ще. І ще.

— Ти не маєш права так просто повертатись!

— Ще.

— Я не зобов’язана більше здогадуватись, чого ти хочеш!

— Ще!

— Я… я не хочу більше бути запасним аеродромом!