Читати книгу - "Коли ти йдеш — я народжуюсь, Лана Міра"

«А я вам пиво врятувала, між іншим»

— Та то ж я вам пиво врятувала, між іншим! — з усмішкою заявила Свєтлана, обперлася ліктем об паркан і подивилася на мене, як на людину, якій щойно нагадали, що вона винна 200 гривень з 2008 року.

Я розгублено кліпнула.

— Що?

— Ну пиво! Холодильник же ваш накрився, а я все до себе вчора затягла. І торт, і салат. Щоб, значить, свято вам не зіпсувалося.

Я витріщилась на неї секунди три. І тут до мене дійшло. О, Господи. Точно. Вчора. Мій день народження. Той самий, коли холодильник вирішив, що з мене досить. І я в паніці писала їй, просила допомоги. Свєтлана погодилась одразу. Без жодних зайвих питань. Просто: «Та несіть усе, у мене місце є».

— Свєтлано, — я зітхнула. — Та я вам не просто винна, я вам борщ маю варити щотижня. З фірмовими галушками!

Вона розсміялася і махнула рукою.

— Та що ти, Маша. Ми ж сусідки. І потім, таке пиво гріх було залишати страждати.

Ми обидві засміялись, і я раптом зрозуміла — це перша щира розмова за останній тиждень. Без теми Антона. Без аналізів: хто що кому сказав, хто кого образив. Просто сміх.

Свєтлана стояла в халаті і щойно витягла білизну з пральної машинки, судячи з усього та на мить зупинилася поговорити.

Я запросила її на каву.

— Та я… в халаті, — ніяково сказала вона, вже переступаючи поріг.

— Та в кого зараз не халатна форма? — пожартувала я. — Заходьте, у нас тут демократія.

Ми сіли на кухні, яка ще пахла святом. Після вчорашнього застілля залишилась половина торта, декілька шматків піци й кілограм емоцій, які я ще не встигла переварити.

Свєтлана дивилася довкола.

— У тебе, до речі, дуже затишно. Не модно. Але от прямо по-домашньому.

— Це я так економно кажу «старий ремонт», — знизала я плечима.

— Слухай, та в мене та сама історія. Але головне — як ти себе в цьому почуваєш.

І я зрозуміла — ось воно. Та сама жінка, з якою можна поговорити не для галочки. Не з обов’язку. Не «бо треба». А тому що хочеться.

— У тебе є мультиварка? — спитала Свєтлана, поки я діставала торт з холодильника.

— Була. Антон забрав. Йому, бачиш, важко без вівсянки зранку.

— Класика, — пирхнула вона. — Мій теж спочатку намагався бути кулінарним блогером. Поки не відкрив Glovo.

— І твій… тобто, ти ж казала, чоловік?

— Ага. Але ми давно живемо… як квартиранти в одному серіалі. Я — в одному епізоді, він — у другому.

— Ого…

— Та нічого такого. Ми просто… живемо. А я намагаюся жити. Не замість когось. А для себе.

Я на секунду замовкла. Здається, в мені щось клацнуло. Ось вона — жінка, яка теж щось пройшла. І не втратила себе. І не зламалась. А просто — зробила вибір жити, як є.

Ми сиділи з кавою вже годину. Говорили про все. Про дітей. Про школу. Про ремонт, який не закінчується вже п’ять років. І про серіали. Свєтлана обожнювала кримінальні драми, я — романтичні комедії.

— Ну як ти можеш дивитись оте, де кров, сльози, вбивства?

— Та легко! — пожала вона плечима. — Тому що, по-перше, в них завжди ловлять винного. А по-друге — в житті такого не буває. А от у твоїх сльозливо-квіткових — наче в казці. А потім виходиш у двір і — бац! — холодильник помер.

— І ти — з салатом і пивом у руках до сусідки!

— От саме. Тому кримінал — чесніший. Він не прикидається, що життя — це суцільна романтика.

— Ну ти філософ, Свєтлано.

— Я — сусідка. А це майже те саме.

І ми знову засміялися.

— Знаєш, — сказала я, коли вона вже збиралась іти, — я давно не сміялась отак просто. Без внутрішнього щоденника болю.

— А я давно не почувала себе потрібною. Як не дивно, пиво зблизило нас.

— Свєтлано…

— Та не хвилюйся. Я не лізу в душу. Просто… якщо захочеш поговорити, зайди. У мене завжди є кава. І шоколадка «на чорний день».

— А в мене торт, ще з вчора залишився.

— Супер. Тоді ми з тобою — стратегічний резерв одна одної.

Вона вийшла. А я залишилась у кухні — з відчуттям, що щось змінюється. Що більше не треба бути весь час сильною. І що є хтось поруч, хто розуміє. Не як психолог. Не як родич. А як сусідка з рушником на плечі, яка просто каже:

— Я вам пиво врятувала, між іншим.

І цього достатньо, щоб розпочати новий розділ життя. Не драматичний. А людяний.

Коли ти приносиш торт, але лишаєшся на три години

Це мало бути просто «на хвилинку».

Свєтлана принесла торт. Домашній, зі сметанним кремом і фруктами. Звичайно, сказала:

— Це на дві хвилини. Я тільки поставлю — і піду.

— Заходь, — кивнула я, витираючи руки об фартух. — У мене якраз чай заварюється.

Пройшло пів години. Ми пили чай, сиділи на кухні, потім перебралися у вітальню, потім на ґанок.

Через дві години ми вже хрипіли від сміху, згадуючи історії про перші поцілунки, провальні побачення і той нещасний раз, коли я в супермаркеті назвала охоронця «папою» — просто тому, що Ліза перед цим мене діставала тим словом щоп’ять хвилин.

— Яка «на хвилинку»?! — реготала я.

— Ну, хвилинка ж відносна, — відповіла Свєтлана. — У жіночому еквіваленті — це година. А якщо з тортом — то три.

З того моменту такі от «на хвилинку» стали регулярними. Вона могла зайти просто тому, що проходила повз і почула музику. Або побачила, що в мене відкрито вікно, і вирішила, що я вдома. А іноді — просто тому, що несла додому щось смачне й знала, що «поділитися — це святе».

Я теж заходила до неї. Часто з печивом, яке не вийшло. З салатом, який не доїла. З вином, яке відкрила й не було з ким допити.

Іноді ми просто сиділи мовчки. А іноді — годинами говорили про все.

Про чоловіків — як вони вміють «зникати», коли ти найбільше їх потребуєш.

Про дітей — як страшно бути мамою і не зламатися.

Про себе — якою ми були колись і ким стали зараз.

— Пам’ятаєш, як я плакала через ту дурну лампочку в коморі? — сказала я одного разу.

— Так.

— Мені тоді здавалось, що вона — символ усього мого життя. Вимкнуто, темно і ніхто не хоче допомогти.