Читати книгу - "Алтин-толобас"

— Із задоволенням, — озвався Фандорін, який уже відчинив двері, й усміхнувся ще раз, тепер зніяковіло. — Тільки мушу попередити — в мене жодного пенса.

— Нічого, не збіднію, — пробурчав радник.

Мабуть, він усе-таки не був формалістом і пихатим чинушею, та це нічого не міняло.

Ніколас швидко пробіг коридором, спустився по сходах до вестибюля і, ввічливо попрощавшись із охоронцем, вийшов у двір.

Іще півхвилини, і ажурні ворота посольства лишилися позаду. Дуже задоволений своєю хитромудрістю, Фандорін закульгав геть, назустріч небезпекам і пригодам.

Нічого. Спочатку честь, а решта — потім.

* * *

Фантастичний день добігав кінця. Стемніло, на набережній горіли ліхтарі, а на протилежнім березі ріки розливав казкове сяйво підсвічений Кремль. «Це дуже красиво», — сказав собі Ніколас. Либонь, один із найкрасивіших краєвидів на землі. І, щоб не впадати в романтичний настрій (що за цих обставин було б недоречним), подумки додав: замість того, щоб на ілюмінації втрачатися, ліпше б зарплату архівістам вчасно видавали.

Шкандибаючи в бік Великого Кам'яного мосту, намагався скласти план дій. Куди йти? До готелю? Від самої згадки про номер, де на дзеркалі розчепірилася павутина від кулі, Ніколас здригнувся. Тільки не туди! Там-то, скоріше за все, й дожидає очкарик-веселун.

Тоді куди? До міліцейського начальника — пропонувати премію? Цікаво, яку, коли в кишені вітер гуляє. Та й узагалі, який це матиме вигляд: з'явиться на Петровку, 38 якийсь голодранець без документів, почне вимагати, щоб його провели до начальника карного розшуку полковника Нехватайла. Маячня! Сон літньої ночі!

Ніколас зупинився, зрозумівши, що повівся вкрай нерозумно. Не можна плутати честь із дурним гонором. Що може зробити іноземець у цій небезпечній країні — сам, без підтримки й навіть без грошей?

Виходило, що виходу немає. Треба повертатися з покірною головою до великодосвідченого радника з безпеки й умовляти його, щоб перед репатріацією він усе-таки дав Фандоріну можливість зговоритися з головним московським сищиком. Пампкін людина незла й розумна, може піти назустріч — якщо, звичайно, не дуже розсердився на Ніколасів обман.

Та, можливо, ще й не почав шукати, адже минуло не більше п'яти хвилин.

На набережній було порожньо, тільки позаду лунали неквапливі гучні кроки якогось пізнього перехожого. Зітхнувши, Ніколас повернувся, щоб іти здаватися.

— Колянич! — життєрадісно заволав пізній перехожий. — Яким вітром?

Магістр позадкував.

— Ну чо' ти як чужий? — ніби образився Очкарик (от і скельця у світлі ліхтаря сяйнули, а в руці сяйнуло ще і щось металеве — мабуть, не пістолет з глушником, а ніж чи кинджал). — Не бери в голову, всі там будемо.

Страшна людина прискорила крок, тепер її відділяло від Ніколаса не більше п'ятдесяти футів.

Фандорін розвернувся і, припадаючи на ногу, побіг геть, але повільно, занадто повільно. І ролики зламані, не помчиш. Господи, невже все закінчиться тут, біля цієї байдужої ріки, в цьому чужому, недоброму місті?

Почулося пирхання малопотужного моторчика, що стрімко наближалося, верескливо заскреготіли гальма. Поряд із тротуаром різко зупинився малесенький таункар — Ніколас знав, що ця модель називається «Ока».

Відчинилися дверцята.

— Мотаємо! — крикнув жіночий голос.

Фандорін, що в черговий раз відмовився від баласту рефлексії, кинувся головою вперед у кабінку і скоцюрбився на крихітному сидінні, підібгавши довжелезні ноги.

Автомобільчик рвонув з місця, замахав незачиненими дверцятами, як горобець крильцем.

Ніколас якось улаштувався. Сів, підперши колінами підборіддя, вивернувся назад. Постать на тротуарі послала йому поцілунок рукою.

— Oh, my God, — здригнувся магістр і пошвидше відвернувся.

Ні, все-таки це був кошмарний сон.

— Дверцята, — пролунав той же голос, який щойно вигукнув загадкове слово «мотаємо». Ніколас зачинив дверцята й повернувся до своєї рятівниці. Розгледів у півтемряві суворий профіль з коротким кирпатим носом і впертим підборіддям. Дівчина або молода жінка, худенька й дуже маленького зросту. Чи то непевно знайома, чи то на когось схожа, зараз не згадати, на кого. На Марію Шнайдер епохи «Last Tango in Parнs»?

— Dream, midsummer night's dream[6], — пробурмотів Ніколас, уже майже не сумніваючись, що все це йому сниться.

— Ти що, справді англієць? — коротко поглянула на нього Марія Шнайдер.

— Справді англієць, — повторив Фандорін. — А ви хто? Як вас звати?

— Алтин.

Од такої відповіді магістр одразу заспокоївся. Звісно, сон. Ось і незрозумілий алтин із Корнеліусового заповіту об'явився.

Але миршавка повторила:

— Алтин — це ім'я. Прізвище — Мамаєва. А ти ж хто? І чому цей відморозок так хоче тебе вбити?

ДОДАТОК:

Лімерик, складений Н. Фандоріним у ліфті готелю 14 червня близько половини шостої після полудня:

А мені в битві за Саратогу

Дві руки відірвало і ногу.

Я на койці лежу,

Я під себе ходжу.

Пощастило мені, слава Богу.

Розділ шостий

Служба є служба. Любовні звичаї російських жінок. Поручик фон Дорн розробляє Диспозицію. Явлення ангела.

— Куди преш, дубино! Сказано: «Halt!» Первій десяток links! Другій десяток rechts! Третій links! Четвертій rechts! Пятій links! Шостій rechts! Семій links! Восмій rechts! Барабан — і-і-і: тра-та-та-та, тра-та-та-та!

Корнеліус одібрав у барабанщика палички, вистукав правильний дріб і поторсав хлопчиська за патли: не бійся, вивчишся. Той був тямущий, схоплював на льоту.

Рота марширувала на Дівочому полі — на дальньому плацу, розташованому за Пречистенськими воротами і Зубовською стрілецькою слободою, відпрацьовувала повороти плутонговими шеренгами.

П'ять місяців ретельного вишколу не минули марно. Солдати ревно гупали чобітьми по і без того до краю втоптаній землі, повертали хвацько, очі витріщали куражно. Фон Дорн, хоча й покрикував, але більше для порядку — був задоволений. Дивлячись на роту, важко було повірити, що менше ніж півроку тому більшість солдатів не знали, де в них ліво, а де право: шульги називали правою ту руку чи ногу, котрою їм було зручно користуватись, а оскільки таких у роті налічувалося п'ятеро, складних екзерцицій ніяк не виходило. Щоб солдати не плуталися, довелося привчити їх до нових слів: той бік, де стукає серце, — links. Другий — rechts. Нічого, звикли. Мавпу й ту навчити можна в долоні плескати й польського танцювати.

Солдатам добре, вони від марширування розігрілися, пики червоні, спітнілі, а пан поручик, стоячи на місці, неабияк змерз. Під кінець жовтня на Москві зробилось, як у Вюртемберзі взимку, та