Читати книгу - "Проклятий двір, IVO Андріх"

І далі так, у неробстві й переживаннях чекай, поки мине день і надійде ніч, яка минає ще повільніше.

Одного дня випустили тих двох торговців із Болгарії, і замість заслання вони вирушили у свої домівки. За традицією й бажаючи зробити добре діло, вони подарували мені килимок, на якому лежали. «Візьми, — каже один, — хай і тобі усміхнеться доля!». Але все це шепоче, весь час озираючись. Вони зникли, як дві тіні. Навіть радіти не сміли. Без них мені ще важче. А крім своїх турбот, я все одно думав про Чаміла, його історію й лиху долю. Він почав ввижатися мені.

Прокинусь, буває, вдосвіта, і ледве чекаю, поки відчинять двері. Вийду з цього смороду й тісноти, вмиюся чистою водою, а тоді сяду й розкошую, поки не висипле народ із своїх камер. А які світанки в Стамбулі! Словами не розказати. Таких я ані до того не бачив, та вже й не побачу. (Мабуть, Бог саме так хотів — і таку красу подарував душманам!). Небо рум’яніє й опускається на землю; його вистачає кожному, багатому й сіромі, султану, рабу і в’язню. Сиджу я отак, розкошую й курю, якщо знайдеться що, а від тютюну мені паморочиться в голові. Дим огортає мене, а в ньому наче з’являється Чаміл, невиспаний, блідий, заплаканий. І я розмовляю з ним сердечно й просто, як ніколи не міг і не вмів, поки він був тут і поки ми бачилися, говорю так, як говорив би з якимось молодим ченцем із мого монастиря, коли його опосяде taedium vitae[1].

Я хапаю його за плечі й струшую.

— Глибоко спав — ранок пропав! Уже розвиднілося, Чаміл-ефенді. Гей!

А він відмахується головою.

— Для мене що ранок, що північ — усе однаково. Немає просвіту.

— Та як же нема, братчику милий? Не блюзнірствуй і не мели дурниць. Поки є темрява, доти й світанок буде. Чи бачиш ти цю божу красу?

— Не бачу, — каже він з похиленою головою, а голос його зривається.

А мені його стає жаль і я не знаю, що робити, щоб допомогти йому. Навколо нас увесь Проклятий двір залитий сяйвом.

— Слухай, братчику, не говори чого не треба й не бери гріх на душу. Дасть Бог, видужаєш ти й від цієї хвороби і ще в здоров’ї й на свободі різного добра й краси надивишся.

А він лише похиляє голову.

— Не можу я, добрий чоловіче, — каже, — видужати, бо я не хворий, я просто такий як є, а від себе не можна видужати.

І все мимрить щось заплутане й неясне, але точно сумне; цей би викликав сльози і в найчерствішої людини. Даремно я його втішаю. Докоряю йому по-батьківськи, що не бачить нічого довкола себе, зате бачить те, чого немає. А, чесно кажучи, й мені потьмянів цей яскравий ранок. Та я знову хочу перевести все на жарт. Виймаю тютюн.

— Давай викуримо по одній і вдаримо лихом об землю, матір його стару! Давай?

— Давай, — каже він більше заради мене. — Давай!

І закурює собі, хоча його думка в цей час бозна-де. А курить він нерухомими, наче мертвими, губами і дивиться на мене крізь сльози, нещасний Джем. Цигарка в нього гасне.

Лунає крик (це вже двоє десь побилися), і це пробуджує мене. Оглянуся, а біля мене нікого немає. Моя цигарка погасла, а рука все ще витягнута. Та це ж я сам із собою говорив! Я починаю боятися божевілля, наче заразної хвороби, і думки, що тут і найздоровішій людині з часом паморочиться в голові і ввижається. І починаю захищатися. Лаю сам себе, намагаюся згадати, хто я і що я, звідки я і як сюди потрапив. Повторюю собі, що крім Двору, існує й інший світ, що це не все й не назавжди. І силкуюся цього не забути, зберегти цю думку. Й відчуваю, як Двір, немов чорторий, тягне людину на якесь темне дно».

* * *

Нелегко навіть найсильнішій людині проводити день і чекати сутінків з такими думками; а день не приносить ні змін, ні надії. Хіба Хаїм прийде. Він приходить щодня, але з ним справжня розмова неможлива. Він, бідолаха, все більше тоне у своїх темних розповідях і вигаданих страхах. Даремно фра Петар кожного разу випитує його, чи чув щось про Чаміла. Нічого не знає і більше його це не цікавить. Він наче й не пам’ятає парубка зі Смирни. У ньому все аж вирує від інших, нових, страхів і звинувачень, які переповідає так само жваво й із подробицями, ніби все це він бачив і пережив, а потім їх так само швидко забуває. Здається, що весь світ не має для нього вдосталь поганих новин, несправедливості й страждань. Він їх швидко переварює в собі, переказує і забуває.

Підійде Хаїм після цілого ритуалу своїх «заходів», сяде біля «єдиної людини, якій тут можна вірити», а фра Петар намагається бути веселим, поплескує його по плечі.

— Ну що, Хаїме, втіхо ти моя, що нового?

Але Хаїм дивиться на нього своїм понурим поглядом неоднаково розташованих зіниць і, ніби й не чує його слів, каже глухим тоном:

— Слухайте, я не знаю, чи ви думали про це, але мені все частіше останнім часом на гадку спадає така думка, що тут і немає здорової людини при чистому розумі. Повірте! Всі тут хворі й божевільні, і вартові, і в’язні, й шпіони (а тут майже всі — шпіони!), і це я не кажу про найбільшого божевільного, Караджоза. У кожній іншій країні світу він уже давно був би у божевільні. Коротше кажучи, всі тут схиблені, крім вас і мене.

Голос його тремтів. Це змусило фра Петара підвести погляд і подивитися на нього пильніше. Хаїм ще більше схуд, як завжди непоголений, з червоними й виплаканими очима, наче довго сидів біля задимленого вогнища. Голова його легко труситься, а голос охриплий і глухий.

— Усі тут божевільні, слово даю!

Фра Петар відчув неспокій, аж до потилиці його пройняв дрож. На мить йому здалося, що в