Читати книгу - "Інтерв'ю з відьмою, Альона Ластовецька"

— Я ніколи не хотіла нікого вчити, — сказала Агата, спершись на підлокітник крісла. 

Тінь від софіта впала на її вилицю, і вона здалася древньою. Позачасовою. Ніби говорить здалеку, через простір життів.

— Усе почалося з розмов. Хтось приходив просто попити чаю. А потім залишався... І плакав. 

Я слухав мовчки. У цих паузах, між словами, відчувалася тканина чогось більшого. Тієї самої мережі між жінками, про яку ніколи не говорять, але яка існує.

— Вони говорили мені: «Я не знаю, що зі мною. Я втомилася. Я все роблю правильно. Але всередині порожньо.»

І я дивилася їм в очі. І бачила в них - ту саму себе, яку колись втратила. Я не давала їм порад. Я просто запитувала: «Коли ти востаннє мовчала поруч із собою - і не засуджувала це мовчання?»

Агата зробила паузу.

— Ми повертали собі мову тіла. Ми вчилися слухати, як душа говорить втомою, шкірою, безсонням. Ми проводили маленькі ритуали - не для магії, а для пам'яті.

— Пам'яті чого? — запитала Аня з тихим здивуванням.

— Пам'яті того, ким ми були до того, як нас пояснили. Жінками до травми. До ролі. До «будь хорошою». До страху бути занадто.

— І що відбувалося з ними потім? — запитав я.

Агата посміхнулася. Її голос став тихішим.

— Вони не ставали відьмами. Вони просто поверталися у свою силу. Вони починали говорити «ні». Вони знову відчували запах дощу. Вони виходили заміж або йшли від чоловіків. Заводили сад. Кидали роботу. Або, навпаки, вперше йшли вчитися. Але головне - вони робили вибір не зі страху, а для себе. І в цьому була магія. Без ритуалів. Без гучних слів. Просто - чесність із собою. Усі хочуть силу, — сказала Агата. — Але майже ніхто не хоче платити її ціну.

У студії повисла тиша. За вікном - ніч. Агата сиділа нерухомо, як статуя жінки, що пережила пожежу, але вціліла.

— Сила - це не яскравість. Не домінування. І не влада. Сила - це коли ти залишаєшся вірною собі, навіть коли втрачаєш усе.

Я дивився на неї. І раптом зрозумів: вона не просто сильна. Вона - втомлена від сили.

— Яку ціну заплатила ти? — запитав я.

Вона не відповіла одразу. Дивилася кудись у темряву за вікнами. Туди, де жили її спогади.

— Кохання, — сказала вона. Тихо. Рівно. Без трагедії. Як діагноз.

— Я могла б залишитися з ним. Закрити очі на знаки. Змиритися. Побудувати ілюзію нормального життя. Але тоді мені б довелося зрадити ту, ким я є. Вона зробила паузу.

— Я обрала себе. А він обрав піти.

— Він не прийняв твою силу?

— Він любив її - як загадку. Поки вона була зручною. Але сила справжня - вона не призначена для комфорту інших.

Я відчув холод у грудях. Занадто знайомі слова. Занадто особисті.

— І відтоді ти сама?

Агата кивнула. Не трагічно. Радше - спокійно.

— Це не самотність, — сказала вона. — Це цілісність. А якщо хтось одного разу зможе бути поруч із цією цілісністю - він залишиться. Якщо ні - я не стану розплачуватися за любов собою.

Агата відкинулася в кріслі, її погляд знову став відстороненим, наче вона в якийсь момент перестала бути тут, у студії, і вже перебувала далеко. Десь між життями. Між реальністю і тим, що давно залишило слід у її душі.

— Ми всі носимо свою тінь, — сказала вона, не дивлячись на нас, а вдивляючись у щось, що було тільки їй доступно. — Але не всі усвідомлюють її. Не всі хочуть зустрітися з тим, що ховається в тіні. З тим, що непривабливо в нас.

Вона зробила паузу, збираючись із думками, і в цей момент я зрозумів: тінь - не те, що ми ховаємо від інших. Тінь - це те, що ми ховаємо від себе.

— Я не завжди приймала тінь. — Її голос став м'яким, майже шепотом. — Я довго не зізнавалася в тому, що... що іноді я не хочу бути сильною. Іноді я не хочу бути хорошою. Іноді я просто хочу бути... злою. Слабкою. Неспокійною.

Я помітив, як її губи здригнулися, коли вона вимовила ці слова. Наче вона розкривала перед нами не просто таємницю, а рану, якої не наважувалася торкатися багато років.

— Ти не могла цього собі дозволити? — запитав я обережно, спостерігаючи за її реакцією.

— Ні. — Вона повела плечем, ніби скидаючи тяжкість. — Сила - це те, що вимагають від тебе інші. Але в тіні я була просто людиною. І для мене це було страшно. Страшно визнати, що я не завжди контролюю все, що зі мною відбувається. Страшно визнати, що іноді мені просто потрібно бути слабкою. Без сил. Без відповідальності.

Вона подивилася мені в очі, і я зрозумів: ці слова не були легкими для неї. Це був момент, коли вона дозволила собі бути вразливою, не ховаючись за маскою сили.

— Одного разу я зрозуміла, що якщо я буду весь час відкидати свою тінь, то я буду виснажена сама собою. Я почну втрачати те, що робить мене справжньою. Але коли я прийняла свою тінь, мені стало легше. Я дозволила собі бути злою. Я дозволила собі бути слабкою, дозволила собі не бути ідеальною.

Я згадав той момент, коли вона говорила про свої ритуали. Це було не просто чаклунство. Це був акт згоди із собою.

— Ти не боїшся своєї тіні? — запитав я.

Агата усміхнулася - усмішка була тихою, але в ній була сила, яку я не міг пояснити словами.

— Боюся, звісно. Але тінь не зникає від страху. Вона залишається, чекає. І коли ти їй відкриваєшся, вона перестає бути темною. Вона просто стає частиною тебе. Я навчилася не тікати від неї. Я навчилася дивитися їй в очі.

Той момент був глибоким. Не було ніякого чаклунства, ніякої магії у звичному розумінні. Але в цей момент я відчув, як простір навколо нас змінився. Усе стало простішим. І сильнішим.

— Я думала, що тінь забере мене, — продовжувала вона. — Що вона поглине все світле, що було в мені. Але виявилося, що саме в тіні я знайшла свої справжні сили. Не магічні. А людські. Усі чекають чогось грандіозного - заклинань, видінь, чудес. Але справжня магія... вона в ранковому мовчанні, коли ти вариш собі каву і знаєш, навіщо ти її п'єш.