Читати книгу - "Інтерв'ю з відьмою, Альона Ластовецька"

Я трохи посміхнувся. Запах кави в студії раптово став яскравішим, ніби підкреслюючи її слова.

— Я довго не вміла жити просто, — зізналася вона. — Усе здавалося або надто важливим, або абсолютно порожнім. Але потім я зрозуміла: сила - не в тому, щоб перевертати світ. А в тому, щоб бачити його таким, яким він є, і все одно обирати його щодня.

— Як ти це зрозуміла? — запитала Аня. Голос її звучав по-іншому. Спокійніше. Глибше. Здається, у ній щось відгукнулося.

— Одного разу я прокинулася, як зазвичай, — сказала Агата. - Втомлена. Порожня. Нічого не хотілося. Я пішла на кухню, увімкнула чайник. Подивилася у вікно. І раптом подумала: «А якщо я більше ніколи не захочу чарівництва? Що тоді?»

Вона замовкла.

— І я просто стояла. Слухала, як вода в чайнику ворушиться перед закипанням. Як сонце ледь торкається підвіконня. І вперше за довгий час відчула... присутність. Того, що я є. Тут. Зараз. Без ритуалів. Без завдань. Без очікувань.

Я кивнув. Я знав це відчуття. І я знав, як рідко ми даємо йому статися.

— Я почала маленькі практики, — продовжила вона. — Не як відьма. Як жінка. Як людина. Прибрати телефон зі спальні. Їсти з почуттям, а не на бігу. Дихати. Ставити свічку, не тому що обряд, а тому що світло важливе.

Вона повернулася до Ані.

— Ти питала, як магія живе в повсякденності? Ось так. Через повагу до себе. Через увагу до тіла. Через уміння сказати «ні» вчасно і «так» - тільки тоді, коли хочеш.

Агата подивилася на мене, і в її погляді не було високих матерій. Тільки проста, чесна зрілість.

— Найсильніша магія - це не змінити світ. А не забути себе у світі, який весь час просить тебе бути кимось іншим. Але я - відьма, і живу не тільки в цьому світі, а й у прихованому від людських очей. 

Агата трохи подалася вперед, ніби збиралася шепотіти, хоча в студії, як і раніше, стояла тиша. Світло від софітів відкидало м'які тіні на сірі стіни. За вікном - чорна ніч без відображення.

— Це було не уві сні, — почала вона. — Але й не наяву. Я була на межі.

Ми завмерли. Навіть Ігор, здавалося, перестав дихати.

— Я тоді була... зламана. Після важкого ритуалу. Виснажена, але не фізично. Усе всередині мене було розплавлене. Я не відчувала, де закінчуюся. Я лягла на підлогу, просто на холодний камінь. І тоді вона прийшла.

— Хто? — тихо запитав я. Хоча знав, що це ім'я я вже чув.

— Вона не назвала себе. Але я знала. Геката. Триєдина. Сліпа і всевидюща. З вогнем в одній руці і ключем в іншій.

Голос Агати звучав рівно, але в ньому відчувалася вібрація, як від струн, зачеплених занадто глибоко.

— Вона дивилася на мене, і я не могла дивитися у відповідь. Бо в її погляді не було людського. Там була тільки правда. Про мене. Про те, ким я була. Ким прикидалася. І ким ще можу стати, якщо не втечу.

Я відчув, як по спині пройшов холод. Ця розповідь не була театром. Це був досвід, пережитий тілом.

— Вона не говорила. Але я чула. Слова були всередині мене, ніби вони були записані в моїх кістках. «Ти носиш силу. Але вона не твоя. Поки ти боїшся себе - ти в клітці. Ти повинна померти. Щоб стати собою.»

Агата повільно видихнула.

— Це не була смерть тіла. Це була смерть моєї колишньої особистості. Я плакала. Кричала. Відкидала. Але в якийсь момент перестала чинити опір. І тоді... я побачила себе. Справжню. Без усіх масок, ролей, ілюзій.

— Що саме ти побачила? — запитала Аня, пошепки, ніби боялася порушити спокій цього спогаду.

Агата повернулася до неї.

— Жінку. З діадемою зі змій. З очима, сповненими світла і темряви одночасно. Жінку, яка не просить дозволу бути собою. Вона просто є.

Я не знав, що сказати. Тому що в той момент, попри весь скепсис, попри весь розум - я знав, що вона і справді там була.

— Агата... — тихо промовила Аня. — А що це був за ритуал? Ти казала, він зламав тебе.

Агата подивилася на неї з тією особливою увагою, яку людина приділяє не питанню - а внутрішньому руху, що стоїть за ним.

— Це був ритуал відмови від спадщини, — сказала вона. — Спроба закрити рід. Відключити потік сили, який йшов через мене поколіннями.

Я здригнувся. Навіть не від сенсу - від того, як вона це вимовила: без трагедії, але з вагою.

— Я не хотіла більше нести цей тягар. Я тоді ще думала, що сила - це щось зовнішнє. Особливість. Дар. І якщо відмовитися - то можна стати «як усі».

— І ти провела його сама? — запитала Аня. Уже не від цікавості, а ніби запитуючи: а якби я хотіла забути свій біль - це можливо?

Агата кивнула.

— Я готувалася сім днів. Без людей. Без слів. Тільки я, вода, вогонь, сіль і тканина - стара, від бабусі. Я розрізала зв'язок - символічно. Спалила обереги, звільнила амулети, закопала знаки.

Вона зробила паузу.

— Але сила... вона не зникла. Вона змінилася. Стала... безіменною. Неприв'язаною. Дикою. Як річка, яку витягли з русла.

Я слухав, відчуваючи, як у студії згущується простір. Немов вона кликала не тільки пам'ять, а й сам ритуал - у повітря між нами.

— Це було боляче, - сказала Агата. — Не тому що «магія», а тому що я зреклася частини себе. А ритуал - це не спектакль. Це дзеркало. І ти бачиш, кого насправді ти спалюєш.

Аня мовчала. Обличчя її було серйозним. Вона дивилася на Агату, як жінка, яка вперше зрозуміла: деякі жертви не можна зробити без наслідків.

— І що потім? — тихо запитала вона.

Агата зітхнула.

— Потім я поверталася. Крок за кроком. Уже не як спадкоємиця, а як господиня цієї сили. І я зрозуміла: ритуал не знищує. Він роздягає. До суті.

— Агата... — голос Ані був обережний, але прямий. — Ти казала, що врятувала його. Ціною себе. А потім він пішов. Злякався. Ти... ніколи не хотіла його повернути? Зробити приворот?

Агата не відразу відповіла. Лише злегка опустила погляд, торкнувшись пальцями чашки з водою - неусвідомлено, ніби перевіряючи, чи там іще вона сама.