Читати книгу - "Ти моя гра , Мартін Штарк"

Понеділок тягнувся, як густа смола. Кабінет був задушливим, і кожен погляд колег обпікали шкіру, ніби вони знали... ніби все бачили на власні очі.  
Я старалася злитися з фоном, працювати мовчки, не зустрічати нічиїх очей. Але думки свердлили голову — як я могла так принизитися? Як могла дозволити йому все це?  Годинник повільно наближався до обіду, і я майже видихнула з полегшенням, коли мій комп’ютер видав короткий сигнал.  
“Зайди.”  
Одне слово. Без підпису. Без зайвих емоцій.  
Я заклякла, пальці похолоділи.  
Я піднялася, відчуваючи, як ноги підкошуються, і попрямувала до його кабінету. Кожен крок лунав у коридорі, ніби відбивався від стін.  

Двері були прочинені. Я зазирнула — він сидів за столом, не піднімаючи голови. Пальці повільно перегортали документи.  
— Закрий.  
Я зачинила двері й обережно підійшла ближче. Серце билося так голосно, що я майже не чула, як скриплять його шкіряні крісло, коли він підвівся.  
— Ви щось хотіли? — мій голос зрадливо тремтів.  
Він повільно обійшов стіл, зупинився впритул. Очі холодні, немов скло.  
— Я пам'ятаю, як ти знущалася з мене. Пам'ятаю, як важливо для тебе було бути найкращою. — Його пальці ковзнули по моєму зап'ясті. — Тепер тобі важлива робота, так?  
Я спробувала відступити, але він міцно притиснув мене до краю столу.  
— Будь ласка... — я сама не впізнала свій шепіт.  
— Колись мені теж було важливе навчання, Карино. Але ти це руйнувала.  
Його губи майже торкалися моєї шиї. Я відчувала, як гаряче дихання обпікає шкіру.  
— Ти не хочеш цього... — намагалася вирватися, але його руки вже ковзали під тонку тканину блузки.  
— Ти не залишила мені вибору тоді. І тепер у тебе немає вибору.  
Повітря навколо спалахувало від напруги. Між страхом і тим, чого я сама боялася зізнатися собі. Я ненавиділа його. Але тіло зрадницьки горіло під його сильними пальцями.  
— Скажи мені “ні”, Карино, — прошепотів він у саме вухо. Я мовчала. Він відступив на крок, ніби відчув, як я задихаюся від цієї близькості. Але напруга залишилася — гаряча, липка, вона обвивала нас, не відпускаючи. Я наважилася підняти очі, ловлячи його погляд — жорсткий, переможний.  

— Сьогодні після роботи підеш зі мною у філармонію. — його голос прозвучав спокійно, ніби це було щось звичне. Ніби нічого не сталося.  
Я кліпнула, не вірячи своїм вухам.  
— У філармонію? — слова важко зірвалися з пересохлих губ.  
Арсен усміхнувся кутиками губ — тією самою усмішкою, яка змушувала мене тремтіти більше, ніж його дотики. Вона була ще небезпечніша, бо обіцяла більше, ніж він міг сказати вголос.  
— Дивуєшся? Думаєш, я тільки трахатися вмію?  
Від цього слова я здригнулася, відвела погляд. Він це помітив — я бачила, як блиснули його очі. Йому подобалося мене ламати, шматочок за шматочком.  
— На сім. Я чекатиму біля входу. Адреса: Володимирський узвіз 2. Не спізнюйся.  
Я хотіла заперечити, сказати, що у мене справи, що я втомилася, що не можу... Але слова застрягли в горлі. Він уже повернувся до свого столу, ніби я була лише частиною його щоденних планів. Як завдання, яке потрібно виконати.  
— І не забудь зробити звіт до кінця дня, — кинув через плече.  
Я вийшла з кабінету, ледве пересуваючи ноги. Коридор здавався надто вузьким, повітря — затхлим. Колеги не звертали на мене уваги, поринувши у свої справи. Тільки Тетяна Савчук знову провела мене презирливим поглядом, шепочучи щось секретарці Арсена. 
Я зціпила зуби, схилилася над монітором і занурилася в цифри, намагаючись відволіктися. Але думки плуталися. Його запах усе ще відчувався на моїй шкірі, а голос лунав у голові.  
“На сім. Не спізнюйся.”  
Навіщо йому це? Навіщо тягнути мене в якусь філармонію? Хотів висміяти мою недалекість? Чи просто знову погратися, розтягуючи задоволення?  
Час тік надто повільно. Я зловила себе на тому, що дивлюся на годинник частіше, ніж варто. І чим ближче до вечора, тим сильніше стискалося горло.  
Я боялася.  
І водночас... щось всередині мене чекало цього вечора.  
Що зі мною відбувається?