Читати книгу - "Білий домініканець"

Якщо людина помирає, перебуваючи на цій стадії духовного відродження, десниця її вже не потліє до божого суду.

Коли ж покладеш ти цю пробуджену руку на свою шию, вода життя заструменіє по всьому твоєму тілу, а покинеш грішну землю у цьому стані, — все твоє тіло уникне тління, як мощі християнських святих.

Але перше ти маєш розпустити своє тіло!

Для цього треба зваритись у водах, розігрітих внутрішнім вогнем, і цей процес, так само, як і процес духовного відродження, має йти своїм порядком.

Цього разу я справлю цей обряд над тобою, перш ніж тебе залишити.

Я почув, як мій предок закрив книгу. Він устав і знову поклав свою руку з відігнутим великим пальцем мені на шию.

Мене пройняло відчуття, нібито хтось з голови до ніг обілляв мене крижаною водою.

«Коли я зачну свою поранку, на тебе нападе лихоманка, і ти знепритомнієш, — сказав він, — тож слухай зараз, поки ще не поглух. Те, що я роблю з тобою зараз, — це те, що ти робиш сам з собою, бо є лише я, а тебе не існує.

Ніхто інший, окрім мене не зможе зробити цього з тобою, але й тобі одному не до снаги виконати це. Я маю бути поруч, бо без мене ти тільки половина «Я», так само, як і я без тебе хіба половина «Я».

Тільки так можна вберегти таємницю переісточення від надужиття суто звіролюдьми.

Я відчув, як предок поволі розслабив великий палець, потім швидко провів вказівним тричі зліва направо по моїй шиї, наче хотів перерізати мені горлянку.

Жахливий, різкий звук, наче якесь високе «І», шмагнув мене, обпалюючи все тіло.

Мені здалося, що полум’я вирвалося з мене навсібіч.

«Не забудь: те, що зараз діється, і все, що ти зараз робиш і що переживаєш, вершиться лише в ім’я розпускання тіла!» — почув я востаннє голос мого першопредка Христофора, що виходив ніби з-під землі.

Відтак рештки моєї свідомості спопелив жар лихоманки.

Офелія

Зараз, коли я ходжу по кімнаті, мої коліна досі тремтять од млості, проте бачу, як з кожною годиною здоров’я повертається до мене.

Туга за Офелією крає мене; як би я хотів збігти вниз східцями на терасу, щоб опинившись там, не зводити погляду з її вікна, сподіваючись побачити свою любку бодай краєчком ока.

Вона приходила до мене, коли лежав я, непритомний, у лихоманці, про це розказував мені батько, і це вона принесла мені букет троянд. Я бачу, що батько про все здогадався. Може, вона щось йому виповіла?

Сам я боюся запитати його про це, однак і він уникає цієї теми. Батько не дає й пилині впасти на мене; він вгадує мої бажання і приносить все, що б я не захотів, але серце щемить од сорому і скорботи, щойно він зробить яку ласку, а я раптом згадую, що його зрадив.

Як би я хотів, аби цей підроблений вексель мені лишень намарився у пропасниці! Проте нині, коли в голові моїй розвиднілось, я на біду усвідомлюю, що все це сталось явма. Навіщо і на якийсь кінець я це зробив? Усі деталі вилетіли мені з голови. Я не хочу про це думати! Знаю тільки одне: мені треба якось направити справу, десь заробити гроші, …гроші …гроші, а відтак відкупити вексель.

Моє чоло вкривається холодним потом, як подумаю, що це неможливо. Хіба в нашому маленькому містечку заробиш? Може, його податися в столицю? Там ніхто мене не знає. А що, коли піти в найми до якогось багатія. Адже я готовий працювати на нього день і ніч, як той віл. Але як мені упросити батька відпустити мене до столиці — вчитися? Як йому поясниш, якщо він раз у раз казав мені, що ненавидить будь-яке навчання, крім науки життя? Але ж у мене немає навіть самих початкових знань, ба — школу і ту не скінчив!

Ні, ні, це, звісно ж, годі про це й думати!

Мої муки подвоюються, коли я думаю: невже рік з року і, можливо, назавжди мені не бачити Офелії?

Я відчуваю, як на мене знову наскакує пропасниця на саму жахливу згадку про це.

Цілих два тижні я лежав у пропасниці; троянди Офелії у вазі вже зів’яли. Може, вона вже поїхала?

Від відчаю долоні мої зволожуються. Можливо, квіти були останнім привітом? Батько бачить, як я мордуюся, проте не питає мене, звідки ноги ростуть. А що, коли він знає більше, ніж хоче показати? Як хотів би я відкрити йому своє серце і з усім перед ним звіритись! Але ні! Цього не станеться. От якби він прогнав мене! Я б залюбки його послухав, аби спокутувати свій гріх! Але я знаю: його серце не витримає, коли він про все дізнається. Я, єдина дитина, що її батькові повернула сама доля, підступно скривдив його. Ні, ні, цьому не бувати!

Хай про це дізнаються всі! Хай усі мене пальцями витикають! Тільки він один не повинен нічого знати…

Батько м’яко кладе руку на мій лоб, дивиться в очі з любов’ю і ніжністю і мовить:

«Не бери в голову, мій милий хлопчику! Забудь про все, що тебе мучить. Вважай, що це була пропасна маячня. Скоро ти одужаєш і знову пожвавішаєш!»

На слові «пожвавішаєш» батько запнувся, і я відчув, що він знає, скільки горя і страждань готує мені майбутнє.

Я і сам про це здогадуюсь.

Невже Офелія вже поїхала, а він про це знає? Питання ось-ось зірветься з мого язика, проте я його ковтаю. Мені здається, що я заридаю ридма і звалюся на землю, коли він відповість ствердно. Зненацька він починає квапливо і гарячково бубоніти про все, що могло б, на його думку, розважити мене і направити мої думки на інший лад. Я ніяк не згадаю, коли ж розповів йому про нічні навідини нашого першопредка уві сні чи це було явма? Але, мабуть, колись я таки зробив це. Коли ж ні, чого б він заговорив зі мною на ту ж таки тему?

Ані на мить не замислившись, він звів голос:

«Ти ніколи не зможеш позбутися смутку, доки не долучишся до тих, хто «розпустив своє тіло». Ніхто на землі не зітре написане в Книзі Долі. Сумно не те, що багато людей катується, сумно те, що муки їхні за високим рахунком залишаються безглуздими. Це їм на кару за якесь мерзенство, можливо, вчинене