Читати книгу - "Атлант розправив плечі. Частина третя. А є А"

— Ні, — сказала вона, — сьогодні це моя робота.

— Дозвольте вам допомогти.

— Це ж місце, де ніхто не просить про допомогу, хіба не так?

Він усміхнувся.

— Саме так.

Вона ніколи доти не переживала такої насолоди руху, не йшла так, наче її ноги несли на собі невагоме тіло, наче підтримка ціпка в руці була лише додатковим елегантним аксесуаром, ніколи не почувала такої втіхи від своїх швидких кроків, від прямих траєкторій, від бездоганної, спонтанної точності своїх жестів, як коли ставила на стіл перед двома чоловіками їжу. Її постава свідчила, що вона добре знає: глядачі стежать за нею, — і тримала голову, мов акторка на сцені, як жінка в танцювальній залі, як переможниця мовчазних змагань.

— Франциско буде радий дізнатися, що ви були сьогодні його дублером, — зауважив Даннескольд, коли вона приєдналася до них за столом.

— Його — ким?

— Розумієте, сьогодні перше червня, а ми втрьох — Джон, Франциско і я — вже протягом дванадцяти років кожного першого червня завжди снідаємо разом.

— Тут?

— Починали ми не тут. Але тут також робимо це щороку, відколи вісім років тому постав цей будинок.

Він знизав плечима і всміхнувся.

— Як на чоловіка, у якого за плечима більше століть традиції, ніж у мене, дуже дивно, що Франциско перший ламає нашу власну традицію.

— А містер Ґолт? — запитала вона. — Скільки століть за плечима у нього?

— У Джона? Жодного. За плечима — жодного. Але всі — попереду.

— Та що ті століття, — мовив Ґолт. — Розкажи мені, яким був твій рік. Ти втратив людей?

— Ні.

— Втратив свій час?

— Ти запитуєш, чи мав я поранення? Ні. Я не отримав жодної подряпини ще з того єдиного разу, десять років тому, коли ще був аматором, але про це вже варто забути. Цього року я не наражався на жодну небезпеку; насправді, я почувався навіть безпечніше, ніж людина, яка керує аптекою у невеличкому місті під дією директиви десять-двісті вісімдесят дев’ять.

— Зазнавав поразки в сутичках?

— Ні. Цього року всі поразки з протилежного боку. Більшість кораблів, що належали мародерам, стали моїми, а більшість їхніх людей пішли за тобою. У тебе ж теж видався непоганий рік, правда? Знаю, я за цим стежив. З моменту нашого останнього спільного сніданку тобі вдалося переконати всіх, хто тебе цікавив у штаті Колорадо, та ще й кількох з інших штатів, — як, скажімо, Кена Даннаґґера; це один із найбільших призів. Але дозволь розповісти про ще один приз, навіть більший — і майже твій. Невдовзі ти його отримаєш, тому що він висить на тонкій нитці й уже от-от упаде тобі до ніг. Цей чоловік урятував мені життя, що промовисто свідчить про те, як далеко він зайшов.

Ґолт відхилився назад, його очі звузилися.

— Кажеш, тобі не загрожувала жодна небезпека?

Даннескольд засміявся.

— Ну, я трохи ризикував. Але воно того варте. Та зустріч була однією з найприємніших у моєму житті. Не міг дочекатися, щоб розповісти тобі про це особисто. Це історія, яку тобі обов’язково захочеться почути. Знаєш, про кого йдеться? Про Генка Ріардена. Я…

— Ні!

Це був голос Ґолта, що звучав, як команда. В різкому вигукові лунала така злість, якої жоден з них досі не чув.

— Що? — м’яко і недовірливо запитав Даннескольд.

— Не розповідай мені про це зараз.

— Ти ж завжди казав, що чи не найбільше бажаєш бачити тут Генка Ріардена.

— Так і є. Але розповіси про це згодом.

Даґні пильно вдивлялась в Ґолтове обличчя, але не могла знайти на ньому жодної підказки, тільки закритий, безсторонній вираз чи то рішучості, чи контролю, від якого шкіра на вилицях і лінія його рота напружилися. Хоч що б він про неї знав, подумала Даґні, єдине знання, яке могло б пояснити таку реакцію, — недоступне їй.

— Ви зустрічались із Генком Ріарденом? — запитала вона, обертаючись до Даннескольда. — І він урятував вам життя?

— Так.

— Я хочу про це почути.

— А я не хочу, — сказав Ґолт.

— Чому?

— Ви не одна з нас, міс Таґґарт.

— Розумію, — вона дещо виклично всміхнулася. — Невже ви думали, що я можу завадити вам переконати Генка Ріардена?

— Ні, я думав не про це.

Даґні звернула увагу, що Даннескольд вдивляється в обличчя Ґолта так, ніби теж не може зрозуміти ситуації. Ґолт відкрито і свідомо витримав його погляд, ніби запрошуючи знайти відповідь і обіцяючи, що це не дасть результату. Вона зрозуміла, що Даннескольд так нічого і не збагнув, побачивши, як повіки Ґолта ледь-ледь зморщуються, натякаючи на усміх.

— Чого ти ще досягнув цього року? — запитав Ґолт.

— Кинув виклик закону гравітації.

— Ти вже не раз це робив. Як цього разу?

— Коли летів з середини Атлантичного океану до Колорадо на літаку, навантаженому золотом понад допустиму межу. Чекай, нехай Мідас побачить кількість золота для вкладу. Цього року мої клієнти стануть багатші на… Скажи, а ти сказав міс Таґґарт, що вона — одна з моїх клієнток?

— Ні, ще не сказав. Можеш сам сказати, якщо хочеш.

— Я… Хто, ви кажете, я? — здивувалася Даґні.

— Не дивуйтеся, міс Таґґарт, — заспокоїв Даннескольд. — І не протестуйте. Я вже звик до протестів. Мене тут і так сприймають за дивака. Ніхто з них не схвалює мого методу боротьби. Джон не схвалює, доктор Акстон не схвалює. Вони думають, що моє життя для цього занадто цінне. Але, розумієте, мій батько був єпископом, і з усіх його вчень я прийняв одне-єдине речення: «Хто взяв меч — від меча й загине».

— Про що ви?

— Про те, що насильство — непрактичне. Якщо люди переконані, що сила, поєднана з тоннажем їхніх м’язів, — це практичний засіб, щоб мною керувати, то нехай вивчать наслідки змагань, у яких з одного боку — винятково тваринна сила, а з протилежного — сила розуму. Навіть Джон підтверджує, що в наш час я мав моральне право обрати той курс, який вважав за потрібне. Я роблю те саме, що й він, тільки по-своєму. Він відбирає людський дух у мародерів, а я — наслідки роботи людського духу. Він позбавляє їх розуму, я — багатства. Він висушує душу світу, я — тіло. Його урок їм доведеться надолужити, але я нетерплячий, тому пришвидшую навчальний процес. Але, як і Джон, я просто дотримуюсь їхнього