Читати книгу - "Викрадачі"

Утім, я почувала себе надто хворою, щоб розпитувати про його наміри, а за хвилину ми вискочили на свіже повітря — відносно свіже, бо то був тротуар з натовпом людей; здавалося, мій супутник намагається підтримати мене.

— Вам уже краще, — заспокійливо сказав він. — Зараз ви почуватимете себе зовсім добре.

Не встиг він це сказати, як я відвернулася й знов почала блювати, на цей раз намагаючись влучити якомога далі від його черевиків, у куточок біля входу до магазину, подалі від черевиків інших пішоходів. Потім я розплакалась. Він відпустив мене, поки я блювала, але розтирав мені спину чимось, схожим на велику долоню. Це мене дещо налякало, немов незнайомий чоловік у метро почав залицятися до мене, але сил для опору мені бракувало. Коли я перестала блювати, він витяг зі своєї кишені й простяг мені чисту паперову серветку.

— Нічого, все гаразд, — повторював він.

Нарешті я стала прямо й притулилася до стіни будинку.

— Ви що, збираєтеся знепритомніти? — спитав він. Тепер я бачила його обличчя. В ньому було щось заспокійливе, читалися співчуття, прямота, бадьорість. Очі в нього були зеленаво-карі. — Ви вагітні? — поставив він нове запитання.

— Вагітна? — мені й дух перехопило від подиву. Однією рукою я спиралась на стіну «Лорд енд Тейлор» — вона здавалася міцною, немов мур фортеці. — Що ви кажете?

— Я запитав вас тому, що моя двоюрідна сестра вагітна, так вона теж блювала в магазині, не далі як минулого тижня. — Руки він тепер сунув у задні кишені джинсів, неначе ми розмовляли десь на автостоянці після вечірки.

— Що? — безглуздо перепитала я. — Звичайно ж, ні! Я не вагітна. — Й одразу ж зніяковіла, почервоніла: мені здалося, що він може подумати, ніби я розповідаю йому про своє статеве життя, а такого на той момент насправді не було. Якщо бути точною, в мене були три романи в коледжі й ще один, дуже короткий, — коли я вмирала від нудьги в Анн-Арборі, але в Нью-Йорку нічого в цьому відношенні взагалі не було: надто я була заклопотана, надто втомлена, надто сором’язлива, щоб шукати побачень. — Мені просто раптом зробилося недобре, — квапливо промовила я. Тут я згадала, як уперше капітально забруднила його черевики, навіть поглянути на них не наважувалась — і знов почувалася зле. Тоді я схопилася за стінку обома руками, ще й обличчя до неї притулила.

— Агов, ви дійсно захворіли, — озвався він. — Хочете, я вам принесу води або який-небудь напій? А може, допомогти вам сісти десь?

— Ні-ні, — нещиро відмовилась я й піднесла руку до рота — на випадок, якщо його знову прийдеться затуляти. Хоча це не допомогло б усе одно. — Мені потрібно вертатися додому. Мені треба просто зараз їхати додому.

— Так, вам краще полежати з тазиком, — погодився він. — А де ви мешкаєте?

— Я не розповідаю про це незнайомцям, — відповіла я кволим голосом.

— Та годі вам. — Тепер він посміхався. Зуби в нього були чудові, ніс потворний, а очі променилися теплом. Виглядав він усього на кілька років старшим за мене. Чорняві кучері стирчали на всі боки, як вузлуваті гілки дерева. — Хіба схоже, що я збираюся вас вкусити? Яка лінія метро вам потрібна?

Натовпи людей ішли повз нас, штовхаючись, до магазину, додому, просто прямували тротуаром після робочого дня.

— Мені… туди… до Брукліна, — вимовила я ледь чутно. — Якщо ви будете ласкаві, доведіть мене до станції метро, а там мені вже покращає. За хвилину мені вже буде добре. — Я зробила непевний крок, похитнулась і затулила рота рукою. Пізніше я дивуватимусь, чого було не взяти таксі. Гадаю, що звичка до економії в’їлася в мене дуже глибоко, навіть за тих обставин я не могла думати про витрати.

— Дідька лисого буде вам добре! — вигукнув він. — Постарайтеся не блювати знову на мої черевики, і я проведу вас до вашої станції метро. А тоді ви мені скажете — може, потрібно комусь зателефонувати. — Він узяв мене рукою за талію, підштовхуючи вперед, і ми попленталися до входу в метро в кінці кварталу.

Коли ми туди дісталися, я схопилася за поручні й спробувала вивільнити свою руку, заважаючи проходити всім іншим.

— Гаразд, спасибі. Тепер я сама сяду в свій потяг.

— Не вигадуйте! — Він пішов поперед мене, заслонивши від натовпу, так що я бачила лише його спину в джинсовій сорочці. — Обережно, тут сходи.

Я трималась одною рукою за плече незнайомця, а другою — за поручні.

— Хочете, щоб я-комусь зателефонував? Вашим родичам? Може, дівчатам, які мешкають з вами разом?

Я похитала головою. Кілька разів похитала, але розмовляти була неспроможна. Відчувала, що зараз знов блюватиму, а тоді вже більшого сорому й не вигадаєш.

— Ну, як забажаєте. — Він знов посміхався, втомлено, але приязно. — Сідаймо у цей потяг.

Ми ввійшли у вагон разом, утиснувшись у жахливий натовп. Змушені були їхати стоячи, й він підтримував мене ззаду, не притискаючись, що мені сподобалось, а просто міцно тримаючи мене одною сильною рукою, а другою ухопившись за скобу. Коли потяг робив повороти, мій супутник колихався, але мене тримав на місці. На першій зупинці хтось вийшов із вагона, і я впала на сидіння. Майнула думка: якщо я блюватиму тут, у цьому замкненому просторі, й забрудню щонайменше шістьох людей, прийдеться накласти на себе руки. Доведеться повернутися до Мічигану, тому що я не пристосована до великого міста, я не така міцна, як решта сім мільйонів його мешканців. Я блюю на людей. І, вмираючи або залишаючи місто, я найбільше радітиму з того, що ніколи не побачу над собою цієї високої постаті молодого чоловіка в джинсовій сорочці й темних плям на його черевиках.

Розділ 13

Кейт

Доїхали до моєї зупинки. Я вже нічого не розуміла, але мій галантний незнайомець вивів мене з потяга, а далі нагору, і там мене знову вивернуло, цього разу на дощовий зливник при бордюрі. Якось кволо промайнула думка, що я кожного разу влучаю все краще, а вибір цілі стає все доречнішим.

— Сюди? — спитав він, коли я звільнилась, і я махнула рукою вздовж вулиці, в бік багатоповерхового будинку,