Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Покров 📚 - Українською

Читати книгу - "Покров"

3 438
0
26.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Покров" автора Люко Дашвар. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 23 24 25 ... 91
Перейти на сторінку:
class="p1">— Ти з нами чи відірвалася від колективу остаточно? — спитав.

Мар’яна віддала Льові сотню, аби відчепився.

— Не проп’єш? — уточнила.

Геніальний алкаш Шендрик глянув на Мар’яну як на сміття, повернув їй гроші.

— Хотинський погано на тебе впливає, - сказав серйозно.

— Льово, ти жартів не розумієш? То менше бухай, — усе ще не зорієнтувалася Мар’яна. Тицьнула Льові сотню. — Візьми!

— О, ні! Ти ж, певно, нову сукню повинна купити на завтрашню вечірку! — презирливо посміхнувся.

— На яку вечірку? — розгубилася Мар’яна.

— Новорічну, веселу і файну в ресторані за містом, яку твій Хотинський організував і на яку поїдуть виключно дебіли, бо нормальні люди нині прагнуть бути в інших місцях. І там не наливають! Там — бій!

— Льово, ти вчора був на Майдані? Кажуть, розсіюється потроху, — Льову оточили колеги, всім кагалом посунули на сходи, де тільки і можна було покурити спокійно. — Невже люди на Майдані допустять, щоб усе скінчилося нічим?! — чула Мар’яна.

— То самі будьте людьми! Йдіть на Майдан — одразу в Україні людей більше стане, — на ходу відповідав Льова, і тільки тепер Мар’яна помітила: Шендрик змінився. Усе ті ж скуйовджені довгі патли, беззастережний погляд без страху, тільки звична насмішкувата іронія зникла, наче — які жарти? Усе серйозно.

— Завтра вечірка? — Мар’яна провела засмученим поглядом колег, спустошено опустилася на стілець. Чому Хотинський нічого не розповів їй? Мар’яна так хоче на вечірку з Хотинським — хильнути шампанського, танцювати з коханцем при всіх, звабливо вигинатися пристрасно, щоби всі одуріли від заздрощів! І сукню би нову…

— Золотце, аванс отримала? — Хотинський не дав і посумувати. Уже показував на годинник: якого біса сидимо, Мар’яно? Гроші отримала — в архів! Щоби стало ще більше грошей!

— Не підвезеш?

— У нас рекламна кампанія на старті! — неприємно здивувався Хотинський. А про вечірку промовчав.

Похнюпилася, посунула, у голові одне: вечірка… Без Мар’яни! Заради чого тоді жити?! Заради багатства Дорошів? Та хай воно горить… За ці дні в історичному архіві, після прискіпливого вивчення сотень свідчень епохи, Мар’яна ясно усвідомила тільки одне: Хотинський самостійно і пальцем не ворухнув, аби знайти родовід Яреми, і той дивний список із декількох прізвищ, який вручив Мар’яні на початку пошуків, — то все блеф! Гачок! Файна казочка, аби Мар’яниними руками жар загрібати.

— Я руки попечу, він гроші отримає? І чи поділиться? Дім у Провансі? Господи, я дурна чи наївна?! — геть зажурилася, та в архів пішла. Надто багато таємниць зберігали старі папери. Кожен дотик дарував непоясненну світлу радість відкриття: от жили люди — раділи, кохали, страждали і думали: усе мине, ніхто й не згадає! А тут — Мар’яна… І їм: які ж ви були… справжні! Не журіться! Не буває загублених у часі. Після кожного стежка лишається.

Той день в архіві вщент розбив наївні Мар’янині сентенції: уважно перегорнувши метричні книги Чернігова за 1843-й рік, вона з подивом зрозуміла, що відомостей про смерть Яреми Дороша немає. Ні натяку на стежину.

— Може, Хотинський щось поплутав? — забула ображатися на коханця. Навіть зателефонувала в офіс, аби уточнити: канадським джерелам вірити можна? Ярема Дорош точно помер у 1843-му?

— Увечері поговоримо, — поспіхом відповів Хотинський.

То добре! На вечір Мар’яна приготувала купу запитань, і хай тільки Хотинський спробує знову морочити їй голову. Тоді вона руба: я чи Дороші!

— Так і скажу, — загорілася. — Якщо ти справді кохаєш мене, доведи — звільни від ефемерних пустопорожніх пошуків, які щастя не дадуть, ні! Давай просто жити. Разом. У радості. Днем сьогоднішнім — у ньому так багато повітря і надій. Я би, може, покинула агенцію, бо то так жалюгідно — щодня вигадувати брехливі гачки для того, аби змусити людей купувати пиво. Хіба то гідне діло? Я би, може, справді пішла працювати в архів, бо там життя не менше, ніж під небом. Допомагала би людям згадати своїх пращурів, а ти… Ти би міг стати ким завгодно! Бо ти такий… багатогранний.

Задумалася.

— Повернуся до лофту, навіть чаю не питиму — одразу все йому скажу.

З архіву до центру дісталася близько десятої вечора — в лофті темно, ані душі. Перелякалася. До мобільного.

— «Абонент поза зоною…»

— Та де ж він?… — заклякла на дивані, душа в п’яти: нічого не хочу! Тільки би не втратити свого мужчину!

За годину в дверях клацнув замок. Хотинський не спитав, як зазвичай: «Як наші справи, золотце?», присів поряд із Мар’яною, мовчки обійняв, намагаючись виглядати спокійним, та вона бачила: стривожений.

— Як наші справи? — ляпнула насторожено.

Хотинський посміхнувся іронічно — чисто, як Льова Шендрик: справи — маячня, якщо вони відволікають від головного. Обійняв Мар’яну міцніше, поцілував у губи.

— Так багато проблем, золотце, — прошепотів тоскно, Мар’яні аж сльози на очі.

— Любий, єдиний… — серце колотилося, страх звідкілясь. — Не хвилюйся, я знаю… Знаю, що робити.

— Ти про що?

— Про заповіт! Про нащадків, про спадок, — розхвилювалася, запашіла. — Ніхто не знайде про Ярему нічого, от повір! Я передивилася кожен папірець! Нічого про нього немає — ніби і не жив. І відомостей про його смерть нема! Думаю, не лишилося після нього ані дітей, ані онуків. Обірвалася гілка на Яремі. І це добре!

— Чому? — Хотинський напружився. Уважно дивився на Мар’яну.

— Бо тоді єдиними нащадками лишаються Дороші по лінії його дядька Самійла. У того син був, онук… Я їх знайшла. Тобто… знаю, де шукати. Вони на Катеринославщину переїхали в 1843-му. Я спробую тут відшукати хоч якусь інформацію, як не знайду — поїду в Дніпропетровськ, — і де ділися плани відкараскатися від пошуків? Вантажила і вантажила себе новими зобов’язаннями по тім’ячко.

Хотинський мовчав.

— Агов… — прошепотіла. — Ти тут?

Хотинський зазирнув у Мар’янині очі, видихнув збуджено-раптово, увіп’явся в Мар’янині губи, повалив її на диван.

— Ти мій, тільки мій… — стеля лофту зменшилась у нуль, відлетіла. Над головою гасали вітри — реготали, стогнали, плакали, — геть нічого крім тих вітрів не розчути. Та Мар’яна розчула.

— Це вихід, золотце, — шепотів Хотинський. — Завтра ще день порийся тут, в історичному архіві, а на післязавтра замовлю тобі квиток у Дніпропетровськ…

Мар’яна оглухла. «Я хочу загубитися!» — било в скроні.

Наступного ранку Мар’яна прокинулася з відчуттям презирства до себе. Скрутилася під теплою ковдрою, карталася: нащо вчора, як з конопель, ляпнула про Самійла? Чому визвалася їхати в Дніпропетровськ? Вона ж хотіла серйозно поговорити з Хотинським, раз і назавжди відокремивши себе від пошуків канадських скарбів. Невже так сильно боїться втратити його, що будь-які забаганки виконувати ладна? То нормально?

— Я або Дорош… — згадала. Засмутилася.

Учора розмови так і не вийшло. «Солодких снів, золотце», — сказав Хотинський після бурхливої

1 ... 23 24 25 ... 91
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Покров», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Покров"