Читати книгу - "Вибрані твори"

— Про що ж там пишеться?

— Про революціонера Сергія Лазо. Його живцем японці у топці спалили. От гади трикляті! Словом, контрреволюція! Як вони мучили товариша Лазо! А він і не скрикнув. Такому чоловікові жити б і жити. — Хвилювання Григорія передається Дмитрові, і він тихо каже:

— От він і живе, Григорію, між нами. Як живий.

— Правду говорите! — зрадів Шевчик. — Така смерть — це велике життя. — І надовго задума оповиває їхні обличчя.

Очі в Григорія тьмаряться, під темними вогкими губами тісняться густі високі зуби, тремтять ніздрі невеликого, ледь приплюснутого на кінчику носа…

— Вам нічого не треба? — нарешті порушує мовчанку.

— Поки нічого.

— Завтра уже весь ліс вивезу. Треба було б пліт біля клуні перегородити. Як ви скажете?

— Нічого, сам перегороджу. Тобі худоба потрібна?

— Та треба, одну-дві клітки вивезти, щоб на печі баба не замерзла. Вона любить тепло, кужіль, корову та чарку, — сміється Грицько.

— А хто її не любить? Сам бог пив.

— Ні, він не пив.

— А ти ж звідки знаєш?

— Бо його на світі не було. Це в сельбуді правильно лектор доказав. На картинах показував. — Виходить тихо у другу хату.

Дмитро розгортає книжку, і в його почуття й думи вплітаються з другої хати стук теслиці і міцний молодечий голос:

Понад Бугом з ворогами

Третій день гуркоче бій.

Там мій милий чорнобривий

На тачанці бойовій.

І невимовне захотілося жити — не калікою, а міцним воїном, вийти на шлях, коли весняна синь сповиває далекі рідні простори, а в небі урочисто курличуть журавлі, летячи в забузькі плавні.

«Брешете, мене на коліна не поставиш!»

Спершись руками на бильця ліжка, почав, кусаючи губу, спускатись на долівку.

Нарешті став на ноги, що вже потроху почали стухати. Мати сплела йому з соломи великі капці, то й човгав ними по хаті — обережно, по-старечому.

— Значить, виходили, мамо. І як ви мене відшукали тоді?

— Сказав ти — до Варивона йдеш, а серце моє непокоїлось, чуло, наче криєшся з чимсь. Примічала перед горем цим: не на місці душа твоя. Вечір настане — у вікно виглядаєш, на шлях виходиш, а чого даремно виходити?.. Тоді допряла кужіль, а тебе нема. От і пішла до Варивона, а потім на шлях… Вітер з ніг збиває, задубіла вся, а вірю — побачу тебе. Ходжу, ходжу, виглядаю з села, з хутора і вертаюсь до липи… Скрипить вона, як печаль моя.

І непомітно в тиху мову матері, як в музику, вплітаються згадки.

Починає вітер веслувати верхів'я чорнолісся, п'янко повівати доспілою суницею. А стежкою від хутора, поміж молодими житами, пливе в червоній матросці ставна дівчина, поглядаючи на його сіножать.

«Чом же ти не прийшла до мене?»

Мовчить дівчина, тільки боязко назад зирнула. Похмурий, як сич, худющою тінню горбиться позад неї Сафрон, і злі очі свердлять то Марту, то його.

«Для чого ти в світі живеш? — стискає зуби Дмитро. — Не життя, а нещасний карбованець тебе тримає, за нього всіх перегриз би, як лютий звір».

І, заглиблюючись в думи, він із здивованням, злістю і навіть потайним острахом бачить, що життя Сафрона — наскрізь дуплаве дерево, в якому гадюкою ворушиться жадоба до грошей і землі. І від цього образу холодно й огидно стає парубкові…

«Нічого, нічого нема святого йому. Коли постаріли батьки, ждав скоріше їхньої смерті, оженився не на дівчині, а на волах, на скрині. За все життя ніколи ласкавого слова не сказав, не подав старцеві шматка хліба, не обігрів подорожнього в зимову хуртечу, бо ж вони не заплатять йому».

«Попадешся ти ще в мої руки — і не відпросишся, і не відмолишся».

Чому ж Марта не прийшла до нього?

Уже стогнало чорнолісся, жмакувались хмари, врізаючись у верхів'я дерев, потемніло на вітрах сизе жито; дівчина злякано прискорила ходу, замигтіла червона матроска понад житами. Великими розбовтаними стрибками наздогнав її Сафрон, мовчазний і хмурий, і, наче у кров, втиснув чорну руку в червоне плече Марти.

…Із стріхи лунко гупнула брила снігу і обірвала задуму.

На шляху задзвенів балагульський дзвоник, промчали коні, п'яна весільна пісня покотилася попідвіконню, і зразу ж потемніло в хаті — мати, припавши до вікна, затулила його плечима і головою. Що йому нагадали цей балагульський дзвоник, весільна розгониста пісня — ще й сам не зрозумів, та почвалав од ліжка до лави.

— Сиди, не ворушись! — замахала руками мати. — Не можна тобі стільки ходити, потім знову вночі будеш подушку надкусувати.

Зрозумів, щось недобре скоїлось і, відхиляючи головою материну, припав до шибки.

По шляху набиті молодицями і чоловіками вервечкою мчалося кілька саней. Ось одні звернули вбік, і вороні коні, тонучи в білому серпанку, рвонулись вперед. На передку, розкручуючи над головою гарапник, міцно вчепившись у віжки, стояв Карпо Варчук. Якимсь дивом іще трималась на потилиці збита набік сива шапка. А вітер задував вогник червоного волосу і задути не міг. На мосту сани пішли затоки, хтось у чорному кожусі м'ячем вилетів на сніг, і вороні зникли вдалині.

— Ліфер Созоненко до молодої на хутір поїхав. — До хати. «увійшов Григорій Шевчик з батогом у круглому червоному кулаці. — Присилували нелюди дівчину. Били до півсмерті. Коси рвали. Під вінцем синяками світила. Заперли у ванькирі і знущались як кати. Кажуть, праву руку старий із Карпом їй викрутили. От гади…

ХІІІ

…Б'є сапка приплесканий темний корж землі, дзвенить на грудді, огортається сухим сірим пилом.

«Бодай тебе, Сафроне, нагла смерть на дорозі прибила, як покалічив ти моїй дитині життя: навіки, видно, хлопця припортили… Скільки щастя було, коли він скинув капці і в чоботях по хаті пройшовся».

— Тепер, мамо, живемо на втіху нам, на гибель ворогам, — два блиски зійшлися в очах: радості і злості.

— Сину, не думай нічого. Знаю думку твою, та кинь її. До біди веде вона. Помовч, помовч. Скільки у мене синів є? Один тільки ти, а без тебе що мені життя? Найнещасливіший батько, що дитини не має, найнещасливіша мати, що свою дитину ховає. Не погань руки об те падло. Слиззю гадючою забруднишся.

— Ні, мамо. Я їм не прощу! Не дочекаються вони того. Таким прости — так сьогодні покалічили, а завтра доконають. То куркульня! їм одна наука зрозуміла — добрий кулак, — різонув повітря міцним, великим кулаком.

— Чуєш, Дмитре, — підійшла впритул до нього. — Не дурій. Не маленький ти. Тебе я не переважу. Твою натуру і залізо не переважить.