Читати книгу - "Твори у дванадцяти томах. Том третій"

Я застелив койку і спіймав себе на тому, що дивлюся на нього якось аж захоплено. Він, безперечно, був вродливий — мужньою, чоловічою вродою. І знову, ще дужче дивуючись, я відзначив, що ніяких ознак лихої вдачі, зіпсутості чи гріховності на його обличчі нема. Можна було подумати, що це обличчя людини, не здатної чинити зло. Але боюся, що мене не так зрозуміють. Я хочу сказати, що це було обличчя людини, яка або ніколи нічого не робила всупереч своєму сумлінню, або зовсім не мала сумління. Я схильний думати, що останнє вірніше. Це був розкішний зразок атавізму, чистий тип первісної людини, що з'явилася раніше, ніж виникли будь-які закони моралі. Він не був неморальний, він просто не знав моралі.

Я вже сказав, що обличчя в нього, як на чоловіка, було вродливе. Чисто виголене, з виразними й чіткими рисами, мов на камеї, а море й сонце осмалили його до кольору темної бронзи, що свідчило про безнастанну боротьбу зі стихією і ще дужче підкреслювало його дику вроду. Губи хоч і були повні, проте виказували непохитність та суворість, властиву людям тонкогубим. Форма рота, підборіддя й щелеп виявляла в ньому ту саму непохитність та суворість, та ще свавільність і непогамовність самця. І ніс так само. То був ніс людини, що народилася завойовувати і владарювати. Він чимсь нагадував орлиного дзьоба. Можна б назвати його і грецьким, і римським, хоч він був ледь замасивний для першого і ледь затонкий для другого. Все обличчя в цілому втілювало лютість та силу, а тінь меланхолії на ньому ще й поглиблювали зморшки біля рота, очей і на чолі, надаючи тому обличчю викінченості і навіть величі.

Отож я спіймав себе на тому, що стояв без діла і вивчав його. Важко навіть сказати, наскільки мене зацікавив цей чоловік. Хто він? Що він собою являє? Як він такий уродився? Чому він, наділений такою незмірною силою й снагою, не став чимсь більшим, аніж звичайним власником промислової шхуни, що мав серед мисливців славу страхітливо жорстокої людини?

Моя цікавість прорвалася цілим потоком слів:

— Чому ви досі не здійснили нічого великого на світі? З такою снагою, як у вас, можна піднестися на яку завгодно височінь. Не маючи ні сумління, ні інстинкту моралі, ви могли б панувати над світом, прибрати його до своїх рук. Чого ви досягли в розквіті сили, на верховині життя, звідки ви вже починаєте котитися вділ? Нікому не відомий, ви животієте собі в бруді, полюючи на морських тварин, аби задовольнити дешеві й марні жіночі примхи! Ви, вживаючи вашого власного виразу, впиваєтеся свинством. Таке життя можна назвати як завгодно, тільки не високим і прекрасним. Чому, маючи таку незмірну силу, ви не досягли чогось кращого? Ніщо не спиняло вас, та й не могло спинити. В чому річ? Вам забракло честолюбства? Чи, може, ви не встояли перед якоюсь там спокусою? В чому річ? Як воно так сталося?

Він звів на мене очі зразу, коли я вибухнув цією тирадою, і спокійно слухав мене, аж поки я скінчив. Я стояв перед ним, схвильований, важко дихаючи. Він почекав із хвилину, немов міркуючи, з чого почати, а тоді сказав:

— Гампе, ви, певно, знаєте притчу про сіяча, що вийшов сіяти? Якщо пригадуєте, частина зернят упала на кам'янистий грунт, де було мало землі. Вони відразу яг проросли, бо неглибоко сиділи в грунті. Та коли зійшло сонце, їх припалило й вони засохли, бо не мали коріння. А трохи зерна впало в бур'ян, та бур'ян виріс і заглушив його.

— Ну, гаразд, знаю, — сказав я.

— Що гаразд? — трохи дратливо перепитав він. — Зовсім не гаразд. Я був одним із тих зернят.

Він схилив голову над папером і знову почав креслити. Я закінчив роботу і вже відчиняв двері, збираючись вийти, коли він сказав мені:

— Гампе, якщо ви подивитесь на карту західного узбережжя Норвегії, то побачите затоку, що зветься Ромсдаль-фйорд. Я народився за сто миль від неї. Але я не норвежець. Я — данець. Мої батько й мати були данці. Я не знаю, як і коли вони потрапили на той похмурий півострів на західному березі. Я ніколи ні слова про те не чув. Але поза тим більше нічого таємничого в їхньому житті не було. Вони були бідні, неписьменні люди. Такі були і їхні предки — надморські селяни, що за споконвічним звичаєм виряджали своїх синів у далекі моря. Більше її не маю чого розповісти.

— Як то ні? — заперечив я. — Адже ж я так нічого й не зрозумів.

— Про що ж іще вам розповідати? — спитав він і знову насупився. — Про моє злиденне дитинство? Про те, як доводилося жити самою рибою, та й то не досхочу? Про те, як, ледве навчившись лазити, я випливав з рибалками в море? Про своїх братів, що один по одному виходили «орати моря» і більше не поверталися? Про себе, що не вмів ні читати, ні писати, а з десяти років плавав за юнгу на старих суднах, що ходили понад узбережжям? Про погану їжу та ще гірші звичаї? Чи про стусани та штурхани зранку й на ніч замість людського слова? Чи про страх, ненависть і муку, що були моїм єдиним душевним поживком? Я не люблю згадувати про це. Навіть тепер, коли воно мені спадає на думку, я навіснію. Поміж тих каботажних шкіперів бували такі, що я, коли вже вбився в силу, ладен був вернутись туди та повбивати їх, але життя закинуло мене в інші краї. Нещодавно я навідувався в ті місця, але, на жаль, усі ті шкіпери вже повмирали, опріч одного. Тоді, ще як я юнгував, він був помічником; як я оце недавно зустрів його, він був уже шкіпер, а після нашої зустрічі став калікою — ходити ногами йому більше не доведеться.

— Але ж ви читали Спенсера й Дарвіна, а кажете, що ніколи не ходили до школи? Де ж ви навчилися читати й писати? — спитав я.

— На англійських торговельних суднах. Дванадцяти років я був кают-юнгою, чотирнадцяти — палубним юнгою, шістнадцяти — вже повним матросом, а сімнадцяти років я вже був досвідчений моряк і верховода на баку. Повний безмежно гордих планів і безмежно самотній, не маючи допомоги, не зустрічаючи співчуття, я сам доходив усього: сам вивчив навігацію, математику, природничі науки, літературу, і чого лишень я не вивчав!