Читати книгу - "Мертвим не болить"

Ми їхали, гадаючи, що за годину повернемося, наївшись свіжого хліба, і (коли пощастить), може, ще й прихопимо буханець-другий на завтра. Задля хліба ми свідомо пожертвували сніданком двохсотграмовою пайкою, мискою супу і чаєм,— нам дорожчий був хліб.

Правда, завідуючий незабаром розчарував нас. Виявилося, що перш ніж їхати по хліб, треба привезти м'ясо. Це було, звичайно, не те, що хліб, та що вдієш — влізли до кузова, мусили слухатися. З годину ми тягали на м’ясокомбінаті баранячі туші в машину і наклали їх стільки, що ледве влізли самі. На перший погляд, це було дуже заманливо — ціла гора баранини, тільки, звісно, користі з неї ніякої.

Голодні, ми вивантажили туші на складі училища і, не поснідавши (бо спізнилися), на тій самій машині знову рушили в місто. Але й цього разу хлібозавод залишився осторонь, ми приїхали на базу де на нас чекала ще гірша несподіванка у вигляді цілого штабеля мішків з мукою. Це було жахливо. Мабуть, кожен з нас нарізно важив менше, ніж кожен з цих стандартних шістдесятикілограмових мішків, яким ми просто не могли дати ради. У нас надто мало було сили, щоб підняти мішок на ваги, з вагів винести надвір і закинути його в машину Та що нам залишалося робити, як напросилися у вантажники. Правда, допоміг завідуючий складом, і поки ми, як ті мурашки, перетягли всю муку в машину, так вийшло, що сили у нас вистачило тільки на те, щоб самим залізти в кузов А попереду чекало ще й розвантаження. До того ж ми прогавили і обід та запізнилися в караульне приміщення. У перспективі була гауптвахта, а може, щось гірше.

Але третій рейс був справді по хліб, і ми ризикнули — все одно вже влипли. Що вже бідкатися про якусь там годину самовільної відсутності, коли ми відлучилися з казарми взагалі не менш ніж на вісім годин.

Хлібозавод зустрів нас такою концентрацією хлібного запаху, що ми готові були забути всі наші біди і взагалі не повертатися того дня до училища. Підсмаженими, духмяними до сп'яніння буханцями були викладені десятки стелажів з вузенькими проходами поміж ними. Цілими стелажами важили і віддавали вантажити в машини. Ми були більш ніж голодні, здавалося, могли з'їсти по десять буханців одразу кожний, але з'їсти навіть кавалочок тут не було можливості. Ми думали: хай! Під'їмо потім.

Оце «потім» випало тільки тоді, коли в закритій машині ми тряслися поруч з теплою горою буханок і ковтали, мабуть, цілими куснями м'які, розпарені скоринки. Тільки ж чи багато їх можна було проковтнути за п'ятнадцять хвилин дороги по вибоїнах зимової вулиці? Потім ми розвантажували,— сумлінно, до останнього буханця. До речі, контроль за нашою працею скрізь був більш ніж суворий. Але ми сподівалися не марно.

Завідуючий помучив нас добряче, але й віддячив непогано На розрахунок ми отримали три ще теплі буханці і припустили до своєї казарми. Поспішати, зрештою, не було великого сенсу, бо на перевірку ми давно вже запізнилися, в містечку все стихло, лише по доріжках біля казарм ходили патрулі. Вони й затримали двох дуже схожих на злодіїв або диверсантів порушників військового розпорядку

Сутичка з ними була не вельми приємна, зате недовга. Щоб не потрапити до чергового по училищу і не втратити все, довелося пожертвувати одним буханцем. Другий ми передбачливо приховали в снігу біля паркану, а з останнім під полою в Юрка, ледве вгамовуючи страх, відчинили двері казарми.

Одначе до кінця нам не щастило того дня, і ми остаточно зрозуміли це, як тільки переступили поріг і побачили у проході між нарами нашого старшину Шквару. Двоє нарядників саме починали мити підлогу, а старшина, по-наполеонівськи схрестивши руки на грудях, крижаним поглядом усевидячих очей дивився на нас. «Де були? Відповідайте! Мовчати, коли говорите зі старшими! Я вас запитую, де були? Мовчати! На губу захотіли?..» І раптом старшина змінився: «Ану, ану, що це у вас? Ану?..»

Так безповоротно загинув наш другий чесно зароблений буханець, замість якого старшина тут же наділив нас чотирма нарядами (мало нам того дня було праці!). Скинувши шинелі і мало не ковтаючи сльози, ми взялися шарувати підлогу.

Ми проклинали тоді старшину, студену воду, яку треба було тягати відрами з самої їдальні, проклинали завідуючого складом, який довів нас до таких мук, і все на світі. Єдиною нашою розрадою був той останній буханець хліба, який до часу чекав нас під парканом.

Але той буханець, оту останню надію голодних, швидше за нас скуштували собаки.

Коли ми, далеко вже за північ впоравшися з підлогою, побачили біля паркану зритий собачими лапами сніг з червоними, наче кров, крихтами хліба, то на хвилину остовпіли. Я мало не сказився. Юрко, мабуть, вперше у житті вилаявся і очманіло опустився на сніг. Я хотів когось забити. Ми ледве допленталися до нар...

Правда, другого дня, поснідавши, вже з меншою тугою дивилися ми один одному у вічі, і в поглядах наших було приховано: «Які ж ми дурні!» А ще через тиждень розказали хлопцям про наш злощасний заробок. І хлопці надривали животи від сміху. І ми так само.

...У хаті густий, не продихнути, сморід. Хтось бурмоче у сні, хтось стогне. У двох місцях навіть хропуть. На припічку догорає наша остання «катюша». Німець на ліжку також затих і, навалившись на коліна, спить. На стіні за ним темніє його крива і широка тінь. Дрімає біля порога санітар. Лише сержант ворушиться, зручніше вмощуючи ногу, щільніше укривається десантною курткою. Потім він збирається закурити і заштовхує сигарету у свій мефістофельський мундштук.

Я поправляю на долівці небораку-ногу. Сержант підводить голову.

— Болить?

— Та болить, холера...

— Моя також болить. Удень ще терплю, а вночі пече кропивою.

— Видно, вночі всі рани болять більше.

— Авжеж! — погоджується сержант і каже: — Слухай, молодший, а твій німець ніби й нічого.

— Хто його знає. Може, й нічого.

— Розумієш,— сержант зосереджено прикурює від запальнички.— Розумієш, я хотів був його цокнути. Спочатку. Злий я на них. Є на те причина. Та глянув — якийсь він дуже вже не такий, цей фріц. Учитель. Двоє дітей... Хоча б буржуй який... Чи есес...

Я мовчу. Розумію його причини і його злість на німців. Тільки думаю: дуже вже спритними в нас зробилися на суд, на розправу. Ні тобі начальства, ні