Читати книгу - "Мертвим не болить"

— Розумієш, третій раз не щастить,— видихаючи дим, тихенько каже сержант.— Усе не можу. Чи, може, такий тюхтій став?.. Перший трапився тяжкопоранений, піднятися не міг. Узяв його гвинтівку, думаю, зараз я тебе порішу. Загнав патрон у патронник, а він дивиться на мене та каже: «Данке, рус! Найн Сибір!» Ах ти, думаю, гад, Сибіру боїшся... Тоді живи. Покуштуй Сибіру... Не став стріляти. Другого під Золочевом злапав. У розвідці. Хотів фінкою штрикнути, та не зміг — молодий такий, пацан пацаном. Як наш Маковчик. Був такий у роті. Худенький, тонкий, кашляє. Ну, і завів у штаб. Біс із ним, думаю. Трапиться ж мені врешті есес, тоді поквитаюся.

Сержант, крекчучи, зручніше вмощується на ліжку і хвилину прислухається до гуркоту якоїсь запізнілої машини за вікном.

— Завтра евакуюють... На якихось місяців зо два буде відпочинок... Перев'язки. Сестро,— вутку! Паскудство яке. Не люблю! — відрізає він і затягується зі свойого трофейного мундштука. Потім спохмурнів.— А Маковчика через тиждень осколком у хребет... Ех! Розтаку їхню!..

Він лається п'ятиповерховим матом і люто плює в поріг. Поруч підводить голову Катя, і я здивований: виходить, вона також не спить — сумовито сидить, насторожено зібгалася вся, ніби відокремилася від усього в цій хаті. В очах її повно сліз. Я аж лякаюся:

— Що з вами?

Вона навіть не повертає голови:

— А що тобі до того?

— Ну, я так. Думав...

— Відчепися...

Можна й відчепитися, коли немає бажання відповідати. Справді, чого мені набиватися із співчуттям, хіба мало в мене свого клопоту і свого болю? До того ж змагає втома, починав брати сон і мене. До ранку, напевно, ще далеко...

15

Що ближче до вокзалу, то більше людей. На стоянці таксі величезна черга, якою хвацько розпоряджається черговий з червоною пов'язкою. Запізнілі пасажири біжать до поїзда. Із флегматичною самотністю, гаючи час, по хіднику проходить комендантський патруль — два солдати та майор. У петлицях технічна емблема. Майорові на вигляд років сорок п'ять. Одначе постаріли тепер в армії, не те що у війну... Колись у нашому полку найстарший за віком офіцер — начальник артозброєння — мав тридцять вісім. Командир полку тридцять два. Батальйонами командували двадцяти-двадцятивосьмирічні хлопці. Зрештою, нам, взводним, вони в той час здавалися майже старими.

Вокзальний вестибюль аж гуде від народу. Гамір, метушня, штовханина. Однак, здається, і плач. Справді, біля дверей на пероні плаче жінка, тільки нічого не видно — її суцільною стіною обступив натовп. Видно, щось сталося.

Поступаючися своїй цікавості, я піднімаюсь по сходах на другий поверх і спиняюся біля поручнів. Звідси вже можна щось побачити. Сцена здається не зовсім звичайною, принаймні для нашого часу. На шиї у збентеженого чоловіка з майже сивою головою висне жінка. Хустка її збилася на плечі. Волосся розкуйовдилося. Вона ридма ридає і приказує щось незрозуміле. Прощається, чи що? Але куди це він відбуває? На обличчі в чоловіка гримаса болю, він стримано заспокоює жінку, гладить по плечу однією рукою. Біля ніг його стоїть червона валіза. Але там є і близькі їм люди. Двоє дорослих чоловіків — мабуть, брати, намагаються заспокоїти жінку.

— Мамо, ну, досить!

— Ну, що ти, люди ж дивляться.

— Ох, нехай дивляться! — закидає голову жінка. На її почервонілому, залитому сльозами обличчі непогамовний розпач.— Нехай дивляться на моє горе! Ріднесенький ти мій Іваночку, навіщо ж я тебе спізнала! — лементує вона вже зовсім по-бабському і знов припадає до грудей збентеженого чоловіка.

Незвичайне і дивне якесь прощання... Наче у сорок першому Розгублений, я помалу спускаюся сходами. У вестибюлі з'являється черговий по вокзалу:

— Громадяни пасажири! Прошу розійтися! Прошу розійтися, не порушуйте правил. Громадяни пасажири!

Але пасажири його не слухають — усіх зачепив за живе цей болісний крик людської душі. Тільки ніхто ще нічого не розуміє, і кожний хоче заглянути всередину натовпу.

Проте через хвилину плач стихає, і жінка з сивоголовим чоловіком прямують до виходу. За ними, несучи валізу, ідуть двоє братів. Натовп неохоче розступається. Жінка горнеться до чоловіка і все ще схлипує.

З натовпу вибирається тітка з кошиком, ставить кошик на підлогу і починає перев’язувати на голові квітчасту хустку. Її обступає вокзальний люд. Усім кортить довідатися про смисл незвичайної зустрічі.

— Ой людоньки, отож цю жінку її чоловік відшукав! З війни загубили одне одного. Тепер оце він приїхав. Але не один. З ним нова жінка. Онде, у зеленій кофті,— притишеним голосом доказує вона, оглядаючись на вихід.

Ще мало що розуміючи, всі враз обертають обличчя насередину. Справді, спершись плечем об мармурову колону, стоїть, насупивши брови, жінка. Ні на кого не зважаючи, вона, ніби в трансі, дивиться в підлогу. Потім, наче раптово щось зрозумівши, повертається і рішуче виходить в інші двері. На перон.

— Ой дівчаточка! Та як же це? — запитує якась жінка з натовпу, видно, першою відчувши весь драматизм цієї недоладної ситуації.

Однак усе зрозуміло. Я більше не хочу на це дивитися. Це дико і страшно. Влучає у саме серце. Чи не досить тобі, проклята лиходійка війна! Чи не мало тобі того, що ти накоїла на землі в ті лихі роки? Навіщо ти ще й тепер жалиш людей своїм зазубленим жалом?

Але я знаю, її шельмівським звичкам немає меж. Страждають матері, що втратили дітей. Роками болять у калік відірвані ноги. Затаїлися в землі, чекають на нові жертви міни. Із запізненням відкриваються людям нечувані злочини різних виродків. На рахунку історії дедалі більше безвинних невідомщених жертв. Де винуваті?

Відомо, одні в землі. Других судили і прах розвіяли за вітром. Треті мріють почати все спочатку. Але є й четверті, які будуть дуже здивовані, коли їх звинуватять у деяких давніх уже справах.

Тримаючися за подряпане поруччя, я піднімаюсь на другий поверх. Здається, на додаток до всього, з кожним роком гірше із серцем. Задишка, яка примушує спинятися і хапати повітря ротом. Ось тобі й молодий чоловік! Зрештою, я знаю: це, лікуючи легені, я підірвав серце. Проклята охрімова свита!.. Подерте лахміття, а не здоров'я!

Я знервований і злий. Бувають такі хвилини. Біля буфету в залі транзитних пасажирів — черга. Довгі ряди людей уздовж прилавка