Книги Українською Мовою » 💙 Дитячі книги » Будинок з привидами 📚 - Українською

Читати книгу - "Будинок з привидами"

529
0
26.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Будинок з привидами" автора Володимир Павлович Бєляєв. Жанр книги: 💙 Дитячі книги / 💙 Пригодницькі книги. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 23 24 25 ... 65
Перейти на сторінку:
цьому році трудшколу закінчив і намагався на себе руки накласти.

Треба кінчати життя інакше. Але як? Ото дивак! Я зовсім забув про револьвер. Пальнув сам у себе — і кінець. І йти нікуди не треба. Залишу записку рідним — і тут-таки в кухні… Засуну дуло в рот та як пальну! А потім усі поприбігають, тітка буде плакати; може, й тато заплаче, пошкодує, що сказав «подивимося».

Але ж я нічого цього не побачу. Я ж бо буду мертвий. Що мені з того, що хтось за мною заплаче?

Навпростець через кладовище повертатися було, звичайно, значно ближче, але надто вже похмуро, незатишно там стало ввечері, і я, обійшовши полями кладовищенську огорожу, пішов у місто по м'якому путівцю. Там, коло дороги, сиділи два каменотеси і висікали з куска граніту пам'ятник. Зубила під проворними молотками дзвінко вицокували.

Цікаво, мені поставлять пам'ятник, коли я покінчу з життям? Ні, не поставлять. Навіть і на кладовищі не поховають, а закопають десь на пустирі, як бездомне щеня.

У дворі радпартшколи, біля залізничних воріт, стояли Марущак і Валеріан Дмитрович Лазарєв. На Лазарєву був старенький, потертий на ліктях чесучевий кітель, бриль. Я навіть не повірив спочатку, що це Лазарєв. Того дня, коли ми умовилися з Марущаком піти до Лазарєва, його дома не було. Прийшли, а дружина сказала нам, що Валеріан Дмитрович поїхав у Київ на конференцію вчителів. Ми вирішили сходити до нього тоді, як приїде.

— Здрастуйте, Валеріане Дмитровичу! — сказав я, скидаючи кашкет.

— А, Манджура! Здрастуй! — відповів Лазарєв неуважно. — Ти хіба тут живеш?

Мені стало ще прикріше: Марущак не тільки познайомився з Лазарєвим без мене, він навіть не сказав Валеріанові Дмитровичу, хто перший направив його до нього.

— Тут. Бачите, он там, у білому флігелі, — сухо відповів я і тільки зібрався йти, як за спиною у мене пролунав спокійний, знайомий батьків голос:

— Може, ти все ж таки пообідаєш?

— Я не хочу, тату. Я вже обідав.

— Де ж ти міг пообідати, Василю? — спитав батько посміхаючися. — В якому такому ресторані?

— І зовсім не в ресторані. Я у… Петька Маремухи обідав…

— Ну, не велике лихо. Пообідаєш ще раз. Ходім, — сказав батько.

Коли ми пішли, я почув, як Лазарєв сказав Марущаку:

— Отже, договорилися — після занять?

— Приходьте обов'язково. Будемо чекати! — відповів Марущак.

— Навіщо я йому потрібен? — повільно йдучи слідом за батьком по траві, думав я. — То мовчав-мовчав і докоряв мені, а тепер ніжнощі пішли — обідати покликав. Потрібні мені його ніжнощі!»

Широка батькова спина, на якій позначалися лопатки, похитувалася в такт рухові, кінець білої сорочки був забруднений друкарською фарбою.

— Між іншим, Василю, — сказав батько, обертаючися, — мене цікавить: коли саме ти встиг пообідати із своїм Петьком? Я недавно проходив по Заріччю і зайшов до них. А Петько каже: «Чому, скажіть, Василь не заходить до мене? У мене діло до нього є». Ти б зайшов, Василю.

Батько знову притис мене до стінки.

— Юначе! Юначе! — почулося ззаду. Нас наздоганяв Марущак. — Товаришу Манджура, — спитав він у батька, — нічого, якщо я твого хлопця затримаю?

— Тільки ненадовго, а то й так його обід уже прохолонув, — дозволив батько і попрямував до сходів флігеля.

І тільки він сховався у флігелі, Марущак спитав:

— Василю, хто тобі розповідав про привиди?

— А хіба що?

— Та ти не бійся, мені просто цікаво.

— Маремуха казав…

— Він твій приятель, чи як?

— Приятель.

— А ти не можеш у нього розпитати, від кого він це чув? Тільки, знаєш, обережненько так, між іншим.

— Можу.

— Тільки не наполягай дуже, хай сам усе розкаже. Зрозумів? Значить, розпитаєш?

— Розпитаю.

— Ну й добре. Йди тоді обідай!

За обідом, поїдаючи трохи теплий, густий гороховий суп, я все ніяк не міг здогадатися, чи знає тітка, де ділися ложки, чи ні. Поки я обідав, батько, скинувши покривало, ліг на постіль і взяв газету. Він читав газету, шарудів газетними аркушами і за весь час не промовив жодного слова. Тітка теж мовчала. Чи то вони посварилися, чи вдвох розсердилися на мене. Так і не зрозумівши нічого, я доїв солодку пшоняну кашу з холодним молоком і потихеньку вийшов на ґанок.

З вікон курсантського гуртожитку лунала весела пісня:

Гучніше, музико, грай перемогу:

Розбитий ворог нехай тіка!

Жени його!

За спілку молоді, за робітничу

Ми лунко грянемо: «Ура! ура! ура!»

Як я заздрив курсантам! Заздрив тому, що вони старші за мене, заздрив їх веселощам… Ну чому я не народився років на сім раніше? І з петлюрівцями мені б удалося повоювати, і, може, мене де-небудь поранили б у бою, і був би я, напевно, комсомольцем. А тепер мене ніколи не приймуть такого…

У цю мить на дереві заспівав шпак.

Як тільки ми переїхали сюди, я помітив, що під дахом флігеля звили собі гніздо шпаки. Вони інколи залітали туди, спритні, рябенькі, з темно-синім полиском. А недавно я вже почув писк пташенят. З кожним днем пташенята пищали все голосніше; коли підлітав до гнізда старий шпак, вони висували з дірки в стіні жовті дзьоби, і кожне з них націлялося першим ухопити принесеного черв'яка. Цілі дні з-під даху чувся писк, тільки надвечір, коли сонце ховалося за кладовищем, нагодовані вмолю пташенята стихали, а задоволені й потомлені старики-шпаки злітали на сусідню акацію і починали співати. Ось і зараз якийсь з них почав свою вечірню пісню. Крізь рідке листя акації я бачив чорні груди шпака, задертий угору тоненький і тремтячий його дзьоб. Уривистий нерівний шпаків спів був дуже приємний. Шпак то передражнював іволгу, то заспівував соловейком, то свистів, як чиж, то цвірінчав зовсім по-гороб'ячому. Він співав дедалі голосніше й надривистіше, намагаючись перекричати голоси курсантів. Я задивився на шпака й не помітив, як до мене підбіг Петько Маремуха. Він задихався й почервонів.

— Я… мене не пускали до тебе… Насилу умовив… вартового… Давай…

Я дивився на Петька і нічого не розумів.

— Давай… Побіжимо…

— Куди?

— Ти нічого не знаєш?.. Побігли…

— Та куди, скажи?..

— Борці приїхали! — випалив Петько.

Цих слів було досить, щоб я, забувши про все, побіг за Петьком на вулицю.

Вже за ворітьми Петько на ходу кинув:

— Я не знаю, коли початок. Може, о десятій, а може, о дев'ятій. Та коли о дев'ятій, тоді запізнилися.

— А де борються?

— В клубі радторгслужбовців.

— Багато?

— Ой, багато!.. І Алі-Бурхан… І Дадіко Барзашвілі… Всі…

— А квитки?

— Не журися!

— Мабуть, найдорожчі зосталися?

— Не журися, кажу!

— Добре мені діло — не журися!

— Є квитки… Розумієш? — радо

1 ... 23 24 25 ... 65
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Будинок з привидами», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Будинок з привидами"