Читати книгу - "Біле Ікло"

Вся Хелова войовничість кудись випарувалася. До того ж йому довелося зайнятися сестрою, котра просто звалилася йому на плечі. Він подумав, що Бек їм вже не потрібен, — все одно здихає, тож і сани тягти не зможе.

За кілька хвилин нарти спускалися з берега на річкову кригу. Бек почув гуркіт нарт і підвів голову. На його місці на чолі запряжки ішов Пайк, корінником був Соллекс, а між ними Джо й Тік. Усі вони кульгали й спотикалися. На нартах поверх кладі сиділа Мерседес, а Хел ішов попереду, біля поворотної палі. Позаду плентав Чарльз.

Бек дивився їм услід, а Торнтон, опустившись на коліна, дбайливо обмацував його, щоб перевірити, чи не зламана яка кістка. Він переконався, що пса тільки сильно побили і що він страшенно виснажений. Тим часом нарти вже від’їхали на чверть милі. Раптом на очах людини й собаки задок нарт опустився, немов пірнув у яму, а тичина здійнялася в повітря разом із Хелом, котрий ухопився за неї. Долинув крик Мерседес. Потім Бек і Торнтон побачили, як Чарльз обернувся й хотів було бігти до берега, але тут уся крижина під ними осіла, і всі зникли під водою — люди і собаки. На цьому місці зяяла величезна ополонка.

Джон Торнтон і Бек подивилися один одному в очі.

— Бідолахо! — мовив Джон Торнтон. І Бек лизнув йому руку.

VI. З любові до людини

У грудні Джон Торнтон обморозив ноги. Товариші влаштували його в таборі й залишили тут до одужання, а самі вирушили річкою вгору на заготівлю лісу, який сплавляли в Доусон. Торнтон ще трохи кульгав, коли врятував Бека, та з настанням тепла він і накульгувати перестав. А Бек довгими весняними днями лежав на березі, лінькувато дивився, як біжить ріка, слухав пташиний спів, гомін весни, і сили поступово поверталися до нього.

Який же солодкий спочинок для того, хто подолав три тисячі миль! Поки гоїлися рани, наливалися силою м’язи, а кістки знову обростали м’ясом, Бек дедалі більше ледащів. Втім, тут усі ледарювали — і Торнтон, і Скіт, і Ніг. Усі чекали, коли ж нарешті прийде пліт, яким вони вирушать до Доусона. Скіт, маленька сука з породи ірландських сетерів, швидко потоваришувала з Беком — ледь живий, він не міг відмовитися від її піклування. Як і деякі інші собаки, Скіт володіла інстинктивним умінням загоювати рани й лікувати хвороби. Як кішка вилизує своїх кошенят, так вона вилизувала й зализувала Бекові рани. Щоранку вона терпляче вичікувала, поки Бек поїсть, а тоді бралася до виконання своїх добровільних обов’язків. Зрештою він став приймати її турботи так само охоче, як турботи Торнтона. Ніг, покруч гончої з шотландським хортом, також був доволі приязний, але стриманіший. Це був величезний чорний пес із веселими очима й невичерпним запасом добротливості.

На Бекове здивування ці собаки зовсім не ревнували його до хазяїна і не заздрили йому. Здавалося, їм передалася доброта й великодушність Джона Торнтона. Коли Бек зміцнів, вони почали втягувати його у веселі забавки, в яких часом брав участь і Торнтон.

Так Бек непомітно для себе одужав й почав нове життя. Уперше він пізнав любов, любов щиру й жагучу. Нікого він так не любив у судді Міллера, в сонячній долині Санта-Клара. До синів судді, з якими він полював і ходив на далекі прогулянки, він ставився по-товариському, до маленьких онучат — зверхньо і поблажливо, а до самого судді — по-дружньому, одначе ніколи не втрачаючи своєї величі. Та тільки Джонові Торнтону судилося розбудити в ньому палку любов, любов-обожнення, любов до нестями.

Торнтон урятував йому життя. Крім того, ця людина була ідеальним хазяїном. Інші люди піклувалися про своїх собак лише з обов’язку, тому що їм це було вигідно. А Торнтон піклувався про них без усякого розрахунку, як батько про дітей, — таку вже він мав вдачу. Більше того, він ніколи не забував порадувати собак привітним і підбадьорливим словом, любив довго розмовляти з ними (він називав це «побалакати»), і ці бесіди приносили йому не менше втіхи, ніж їм. А ще Торнтон мав звичку обхоплювати Бека обома руками за голову і, упершись у неї чолом, розгойдувати пса з боку в бік, обсипаючи його при цьому лайливими прізвиськами, котрі Бек сприймав як пестливі. Для Бека не було більшої радості, ніж ці грубуваті пестощі, тож коли хазяїн так торсав його, від захвату серце в нього мало не вискакувало. Допіру Торнтон відпускав його, він підхоплювався і всміхався, роззявивши пащу. Його погляд був красномовніший од слів, горло стискалося від почуттів, яких він не міг висловити. А Джон Торнтон, дивлячись на нього, говорив з повагою: «О, Господи! Цей пес — як людина, тільки говорити не вміє!..»

Від Бекової любові могло бути непереливки. Він, наприклад, хапав зубами Торнтонову руку і так міцно стискав щелепи, що на шкірі ще довго зберігався відбиток його зубів. Але хазяїн розумів, що ця вдавана лютість — собача ласка. Так само, як Бек розумів, що лайливими прізвиськами його наділяють з надміру ніжності.

Найчастіше Бекова любов струменіла німим обожнюванням. Хоча він завмирав од щастя, коли Торнтон торкався його або розмовляв із ним, сам він не домагався цих знаків уваги. На відміну від Скіт, яка підсувала морду під Торнтонову руку, втикалася у неї носом, аж поки той не погладить її, або Ніга, котрий мав звичку підлазити до хазяїна й класти свою велику голову на його коліна. Бек обожнював його здаля. Він міг годинами лежати біля Торнтонових ніг, пильно вдивляючись в його обличчя, ніби вивчаючи його. Він із цікавістю стежив за кожним його виразом. А часом лягав подалі, збоку або за хазяїном, і звідти спостерігав за його рухами. Така тісна близькість виникла між людиною та собакою. Відчувши Беків погляд, Торнтон повертав голову і мовчки дивився на нього. І обидва читали в очах один одного щирі почуття.

Після свого порятунку Бек ще довго непокоївся, коли не бачив поблизу Торнтона. Коли Торнтон виходив з намету, пес ходив за ним назирці. Тут, на Півночі, Бек уже кілька разів мав різних хазяїв, тож вирішив, що постійних хазяїв не