Читати книгу - "Звірослов"

- Не треба, Надєжда, я сама з цим розберуся.

- Ти завжди була така, - Надя знову складає в молитві руки. - Надто інтелігентна, щоб себе захистити.

Надя востаннє пробігається квартирою, щось фіксує собі у своїй маленькій голові, прицмокуючи, і вирушає далі в пошуках нових пліток і смертей.

- Гляди мені, Антоніна, як не прийдеш на мою дискотеку - обіжуся по гроб віку. В цю п’ятницю. Я тобі ще нагадаю по телефону. Не хочеш мужиків, то хоч старих знакомих побачиш. А то сидиш тут, як тхір у норі.

- Слава богу, - бурмоче собі під ніс Антоніна Василівна, коли за Надею зачиняються двері.

Але на спокій сподіватися ще зарано. До вечора Антоніна Василівна співатиме «Надєжда - мой компас зємной».

Антоніна Василівна спершу навіть не зрозуміла, що відбувається.

Вона добре поспала, її нічого не боліло, нічого не снилося. Вона встала з ліжка і за звичкою підійшла до вікна. Упевнитися в тому, що світ ще на місці. І він був на місці, але білий.

- Жучка, сніг випав, - тихо каже Антоніна Василівна.

Жучка з радісним гавчанням вистрибує на підвіконник.

- Тепер буде легше, - продовжує Антоніна Василівна. - Я люблю сніг. Люблю зиму. Узимку всі люди стають дітьми.

Антоніні Василівні страшенно хочеться різдвяної їжі. Куті і вареників з оселедцем. Разом. Однією ложкою кутю, іншою - вареник з оселедцем. Антоніна Василівна ковтає слинку. Вона вже сто років не їла цих вареників.

- Жучка, вдягайся! Ми йдемо!

Антоніна Василівна навстіж відчиняє шафу з одягом. Шафа забита блузами, сукенками і светрами різних років і фасонів.

Так, думає Антоніна Василівна, сьогодні я одягнуся по-святковому. Сьогодні свято.

- Вікторе, я вас вітаю, - урочисто щебече Антоніна Василівна.

- З чим? - ліниво питає Віктор.

- З першим снігом.

Антоніна Василівна подобається собі. Вона стає посеред дзеркальної кімнати, розглядаючи свій наряд з усіх сторін.

- Я вас не впізнаю, Антоніно Василівно, ви одяглися як справжній клоун! Що за сорочка?! Що за спідниця?! Ви зібралися в бордель?

Віктор насолоджується кожним своїм словом. Око за око, думає він.

- А босоніжки? На вулиці зима, а ви в босоніжках. Антоніно Василівно, з вами все гаразд?

- Хлопче, сьогодні в мене дуже хороший настрій, і вам не вдасться його зіпсувати. Швидше навпаки.

- Тобто ви МЕНІ зіпсуєте настрій?

Антоніна Василівна пропускає його репліку повз вуха.

- Мені прийшла в голову геніальна ідея, Вікторе.

- Я вже її боюся!

- Ну чого так відразу, - Антоніна Василівна присідає на табуретку. - Ви мені подобаєтеся саме за сміливість.

Віктор вимикає магнітофон.

- Розумієте, - починає Антоніна Василівна, - мене завжди всі боялися. Ви не питали, а я вам не казала… Я майже сорок років пропрацювала у школі…

- Я мав би здогадатися, - Віктор корчить театральну гримасу. - Ви абсолютно неадекватні. Кажуть, учителів зі стажем не допускають свідчити в суді. Надто мінливий психічний стан…

- Молодий чоловіче! Слідкуйте за своїм язиком!

Антоніна Василівна нервово йорзає на табуретці.

- Не стовбичте. Присядьте, - каже.

Віктор спирається ліктями на підвіконник.

- У цій кімнаті одна табуретка, і ви зайняли її.

Він глузливо всміхається, і Антоніна Василівна зауважує, що їй це подобається.

- Я викладала літературу.

- Ого! Я думав математику. Як правило, математички найнестерпніші. Та, що вчила мене, її звали Мирослава Миколаївна, так ось - вона любила бити дітей указкою по пальцях.

- Я ніколи не била своїх учнів! - спалахує Антоніна Василівна і вже спокійніше додає: - Вони і без того мене боялися.

- Я вважаю, що це неправильно.

- Я теж так вважаю. Але учні все одно боялися. Хоч я ніколи навіть голос не підвищувала. Я була добрим учителем.

- Можу собі уявити.

В Антоніни Василівни горять щоки.

«Якби він міг побачити мене тоді, сорок років тому, чи я сподобалася б йому?»

Антоніна Василівна встає з табуретки і відвертається. Бачить у дзеркалах відображення його відображення. Воно з цікавістю за нею спостерігає.

- Антоніно Василівно, ви так рівно тримаєте спину, що багато хто з бальників вам би позаздрив.

- Моя покійна бабця штурхала мене кулачками в спину, коли я сутулилась. Я досі іноді відчуваю ці її кулачки.

Антоніна Василівна глибоко вдихає.

- Але ось що я вирішила… подумала. Я буду викладати вам літературу.

Віктор здивовано округлює очі.

- Адже ви за своїми танцями все профукали, хіба ні? Сумніваюся, щоб ви прочитали більше ніж десять книжок. Так, я даю вам не більше десяти книжок.

- Антоніно Василівно, але…

- Це не займатиме багато часу. Кілька годин на тиждень. Ви не уявляєте, як багато цікавого я можу розказати. Література - це світогляд. Без літератури ви ніхто. Вош дрожащая.

Віктор мовчить.

- Не думайте, навіть для того, щоб танцювати, треба знати літературу. Ви не зможете без літератури добре танцювати. Танці - це не мова тіла, як ви собі думаєте, це, мова… душі…

О боже, що я виговорюю, думає Антоніна Василівна.

- Але мені не потрібні уроки літератури.

Антоніна Василівна дивиться на нього і впевнюється, що це правда. Він не жартує. Йому не потрібні уроки літератури. Він говорить серйозно і остаточно.

Антоніна Василівна здригається ніби від удару. Чує, як кров стікає в ноги, чує, як крихітні кулачки тереблять спину, і голос бабці звідкись ізсередини: «Ти, вороже кривавий, тобі тільки гульки в голові».

Дурепа, думає Антоніна Василівна, яка ж я дурепа!

Вона мовчки кидається геть з кімнати, а Жучка, вишкіривши зуби, тричі люто гавкає на Віктора і дріботить услід за хазяйкою.

- Ти прийшла! Молодець! Я знала, що ти прийдеш!

Надя обіймає Антоніну Василівну. Від Наді заносить ядучим малиновим запахом за десять гривень.

- Як тобі наша дискотека? Супер, правда?

Антоніна Василівна оглядає з десяток бабів різного стану збереженості, з паличками і без, розмальовані, нарядні, схожі на монструозних ляльок. Діди - їх п’ятеро - ніяково стовбичать поруч, намагаючись сховатися один за одного. Ще двоє - музиканти. Сидять на мініатюрних розкладних стільчиках і грають на потріпаних баянах.

- І музика жива. Усе, як має бути, - говорячи це, Надя цвіте і пахне ще дужче.

Музиканти заводять якийсь ностальгійний віденський вальс. Дві баби, навряд чи знайомі між собою, без жодного слова, без анінайменшої емоції на обличчі, беруть одна одну попід руки і немов дерев’яні тут же, на місці, переставляють ноги, імітуючи танець.

- Я не думала, що дискотека, як ти, Надєжда, це називаєш, відбуватиметься в переході метро, - каже Антоніна Василівна.

Надя наперед заготувала собі контраргументи.

- Дорогуша, - вигукує вона, - цей перехід на «Театральній» - саме підходяще