Читати книгу - "Звірослов"

Віденський вальс у розпалі. Інші баби, беручи приклад з найсміливіших, теж попарувалися і танцюють. Діди нервово курять збоку.

- Крім того, - продовжує Надя, - у цьому переході ніколи не буває людно.

- Слава богу, - бурмоче Антоніна Василівна.

Одинокі пасажири, час до часу заходячи і виходячи з метро, на мить зупиняються, зачудовано спостерігаючи за дійством.

- Вони дивляться на нас, як на зоопарк, - кидає Антоніна Василівна.

- Та вони завидують, Антоніна! Подивися, як баби розгулялися. Нічо-нічо. Зараз і мужики підуть в оборот. Кстаті, це ще одна причина, чого я вирішила робити дискотеку тут. Щоб нагадати обществу про нас - старичків. Щоб общество побачило нас. Що ми ще не кончені.

- Але ми вже кончені, Надєжда…

Згорблений дідок з масною усмішкою виринає перед Антоніною Василівною:

- Потанцюємо, гражданочка?

- Я не танцюю, - суворо відрубує Антоніна Василівна.

- Відмовляти дуж-ж-же некультурно, - дідок усміхається ще масніше, усією своєю пожовклою вставною щелепою, і наполегливо тягне Антоніну Василівну за лікоть.

Надя по-змовницьки їй підморгує.

- Ви не розумієте, що вам говорять? - Антоніна Василівна перекрикує вальс. - Я не танцюю.

- Але чому? Я вам не нравлюсь?

- У мене замок на правому чоботі розійшовся!

Кавалер раптово дає Антоніні Василівні спокій і повертається до знудженого чоловічого товариства.

- Ти же вчителька, Антоніна, - шепоче Надя.

Вона почервоніла як рак, готова придушити Антоніну Василівну голими руками.

- Ти позориш мене як організатора.

- Але я сказала правду, Надєжда, подивися, - Антоніна Василівна нахиляється і демонструє Наді заржавілий замок на правому чоботі.

- Не юродствуй! Ти вже зовсім психічна?

- А що я такого сказала?

- Ну знаєш, Антоніна!…

Надя розвертається і йде до відфутболеного Антоніною Василівною дідка.

- Можна вас запросити потанцювати, Констянтін Констянтіновіч?

- Канєшно, гражданочка!

- Ви, Констянтін Констянтіновіч, не звертайте на мою подругу уваги. Вона трохи не в собі. Літераторша, знаєте. А це у них професіональне.

Антоніна Василівна піднімається з переходу на поверхню і йде вулицею Пушкінською в бік парку Шевченка. Падає мокрий сніг. Халява правого чобота теліпається по асфальті. Песець на комірі бордового демісезонного пальта «джерсі» намок і зі стриженого став лисим.

Яка я жалюгідна сьогодні, думає Антоніна Василівна. Аж приємно.

Голі і чорні крони навколишніх дерев чомусь нагадують Антоніні Василівні залізничні колії.

Вона заходить у безлюдний парк і сповільнює крок.

У парку треба ходити так, ніби в тебе пульс двадцять ударів на рік, думає.

Біля пам’ятника Шевченку Антоніна Василівна сідає на мокру, притрушену снігом лавку.

Я подібна на бездомну алкоголічку, думає Антоніна Василівна, але що з того? Чим вона гірша за мене?

Антоніна Василівна згадує ту алкоголічку, яку бачила нещодавно по телевізору. Алкоголічка місяць, як вийшла з в’язниці. Волосся ще не встигло відрости. Така підпухла і чорна. Вона сиділа на лавочці в якомусь парку, можливо, навіть парку Шевченка, і казала журналісту: «У мене нема паспорта. Загубила. І грошей нема, щоб новий паспорт зробити. Ніхто мене не щітає за чєловєка. А в конституції записано, що каждий чєловєк - лічность. Я - лічность. Зробіть щось для мене».

На лавку до Антоніни Василівни підсідає чоловік років сорока, одягнений так, як одягаються рибалки в негоду. Під пахвою в нього коробка з шахами.

- Шахи? - каже Антоніна Василівна. - Пограємо?

Чоловік презирливо оглядає Антоніну Василівну.

- Я граю на дєньгі.

- Я згідна. Ставлю свої чоботи… тобто п’ятдесят гривень.

Чоловік ще раз оглядає Антоніну Василівну, але цього разу з підозрою.

- Ти підіслана?

- Ні, я вчителька.

Чоловік вагається.

- Покажи дєньгі, щоб я бачив, що вони в тебе вообще є.

Антоніна Василівна виймає з кишені п’ятдесят гривень.

- Ідьом під навєс. Тут фігури намокнуть.

Вони йдуть у скверик поруч з громадськими туалетами.

Чоловік блискавично розкладає на дошку фігури.

- Ти хоть грати вмієш? - питає Антоніну Василівну.

Та не відповідає і робить перший хід білими.

Через двадцять хвилин супротивник Антоніни Василівни здивовано вигукує:

- А ти, дамочка, на виїграш граєш!

- Я завжди виграю. Через два ходи мат, - спокійно каже Антоніна Василівна. - Давай п’ятдесят гривень.

3

- Вікторе?

- Ви вже тиждень не приходите. Я злякався, що щось сталося.

- Не переживайте. Я поки не збираюся вмирати.

Віктор тупцює на вхідному килимку Антоніни Василівни. Цей килимок колись був її улюбленою нічною сорочкою.

- Може, хочете чаю з печивом?

Віктор заходить у коридор і чемно роззувається.

У цій квартирі за сорок років, окрім сантехніків, не було жодного чоловіка, думає Антоніна Василівна.

- Ви скучили за мною? - питає Антоніна Василівна і всміхається. Їй раптом стає добре і затишно.

- Я звик з вами сперечатися, - Віктор теж усміхається. У його очах з’явився звичний глузливий вогник.

- Що ж, давайте посперечаємося.

- Давайте.

Антоніна Василівна похапцем пристелює ліжко, одночасно при цьому відсуваючи ногою купу книжок на підлозі в куток.

- Сідайте в крісло біля вікна. Воно спеціально для гостей.

Віктор сідає в крісло.

- Що ви зараз читаєте? - питає.

- Увічливість вам не пасує, Вікторе. Зі мною не обов’язково говорити про книжки.

- Мені дійсно цікаво.

- Я вже не читаю нічого нового. Тільки перечитую.

Антоніна Василівна ставить на журнальний столик тарілку з вівсяним печивом і два горнятка.

- Ви п’єте чай з цукром?

- Без.

- Скільки вам років, Вікторе?

- Двадцять. А вам?

- Двадцять п’ять.

- Виглядаєте молодшою.

- Дякую.

Жучка з недовірою поглядає на гостя.

- Що ви цілими днями робите, Антоніно Василівно?

- Старію.

- Це, напевно, дуже нудно.

- Ну чого. У п’ятницю я була на дискотеці, наприклад.

- На дискотеці?

- Ви здивовані? Так, на дискотеці. І мала шалений успіх у кавалерів.

- Вітаю, - Віктор відкидається на спинку крісла. - Але я вам не вірю. Ви не вмієте танцювати.

Антоніна Василівна обурливо сплескує в долоні.

- Я вмію танцювати! Деякий час я танцювала в народному ансамблі, я казала.

- На дискотеках грають «подоляночку»?

- Слухайте, нахабний молодий чоловіче! Не обов’язково вміти танцювати, щоб мати успіх у кавалерів!

Віктор встає з крісла.

- Покажіть, як ви танцюєте.

Він демонстративно виходить на середину кімнати.

- Ходіть сюди. Потанцюємо.

- Йдіть до дідька!

- Боїтеся?

- Я нічого не боюся.

Антоніна Василівна стає навпроти Віктора.

- Тільки прошу без викрутасів задницею.

- Як скажете.

Антоніна Василівна з першого ж кроку наступає йому на ногу.

- А що ми взагалі танцюємо?! - не то звинувачує, не то виправдовується вона.

- Повільний вальс.

- Ненавиджу повільний вальс.

- Як давно ви танцюєте?

- З восьми років.

- А чого взагалі почали?

- Мою двоюрідну сестру віддали