Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Звірослов 📚 - Українською

Читати книгу - "Звірослов"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Звірослов" автора Таня Малярчук. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 25 26 27 ... 57
Перейти на сторінку:
на бальні танці, але вона соромилася ходити туди сама. Я мав супроводжувати її тиждень для підтримки. За цей тиждень сестра кинула танці. Я залишився.

- Чого?

- Не знаю.

- Ви самі? У вас немає чоловіка, дітей?

- Нікого нема.

- Ну так, я розумію. З вами дуже тяжко.

- Не так тяжко, як здається. Просто мені ніхто не був потрібен.

- А зараз?

- Зараз тим більше.

- Ви обманюєте або мене, або себе.

- Я ніколи не обманюю.

- Який танець вам подобається найбільше?

- Самба і румба.

- Який найтяжче танцювати?

- Повільний фокстрот.

- А я ненавиджу повільний вальс.

- Я вже це чув. Чому? Повільний вальс найгарніший з танців.

- Вальс заромантичний для мене.

- Дивно. Жінки, як правило, романтичні.

- Я не жінка. Я стара баба.

- Чому у Жучки такий куций хвіст?

- Жучці прищемило хвіст дверима ліфта. Вона з переляку шарпнулась і залишилась при своїх інтересах. Відтоді боїться в ліфт заходити. Збігає наниз по сходах.

- Мудра.

- Ні, просто має добру пам’ять.

Антоніна Василівна приносить ще чаю.

- Ну, і як я танцюю? - питає вона у Віктора.

- Жахливо. А все тому, що опускаєте голову.

- Я слідкую за ногами. Щоб вони не заплутались.

- Не треба слідкувати за ногами. Треба слідкувати за ритмом. І за партнером. Партнер веде - партнерка йому підкоряється.

- Я не звикла комусь підкорятися.

Віктор знизує плечима.

- Це всього лиш закони танцю.

- Не робіть різких рухів! Повільно поверніть голову і подивіться у вікно.

- А що там?

- Дві ворони. Сидять на електричному дроті.

- І що тут такого?

- Я часто їх бачу. Майже кожного дня. Постійно. Вони прилітають сюди подивитися на мене.

- Навіщо ви їм, Антоніно Василівно?

- Я теж себе це питаю. Навіщо я їм?

4

Навіщо я їм?

Антоніна Василівна дивиться на воронячу пару, а та на неї. Цікаво, скільки ворони живуть? Напевно, так, як люди. Значить, це може бути та сама пара. Антоніна Василівна добре її пам’ятає.

Ось вона - молода й упевнена у собі вчителька літератури - спускається шкільними сходами з третього поверху. Боря - вчитель географії - стоїть на сходах, ніби просто, але насправді чекає на Антоніну Василівну. Боря робить так останні півроку.

- Як у вас справи, Антоніно Василівно? - весело каже Боря. - Скільки сьогодні провели уроків? Як вів себе 6-й «б»?

- На яке з трьох запитань мені відповідати?

Антоніна Василівна ліниво всміхається Борі, і Боря сяє.

- Можете не відповідати взагалі! Я бачу, що все добре!

Деякий час вони мовчки разом спускаються сходами.

Боря сяє.

Антоніна Василівна ліниво усміхається.

Знайомі вчительки, пробігаючи повз, хитро підморгують Антоніні Василівні. Антоніна Василівна шаріється. Навіть трохи злиться.

- Боря, - тихо каже вона, продовжуючи при цьому всміхатися, - навіщо ви мене постійно вичікуєте на сходах після уроків?

- Вичікую? Що ви таке кажете, Антоніна Василівна?! Я випадково там стояв…

Другий поверх.

- Ну добре, не випадково, - бурмоче Боря. - Я подумав, може, я проведу вас додому?

- Навіщо?

- Поговоримо по дорозі.

- Про що?

- Придумаємо.

Антоніна Василівна не відповідає. Ноги стають дерев’яними. Вона передбачала щось подібне, але не знала, як зреагує. І зараз не знає. Голова йде обертом. Думки плутаються.

Ось вона - любов? Антоніні Василівні стає якось неприємно. Вона зовсім усе не так собі уявляла. Зовсім не так. Любов мала прийти інакше. Любов - це не Боря.

Але якщо все-таки Боря?

Антоніна Василівна скоса позирає на Борю, а той сяє у відповідь. Страшенно по-дурному. Борині губи здаються Антоніні Василівні занадто, аж непристойно пухкенькими як для чоловічих. Вона уявляє ці губи на собі, на своїх губах, і горло зводить спазмом огиди.

Усі закохані люди виглядають по-дурному, думає Антоніна Василівна.

- Ми можемо поговорити про подорожі, - невпевнено пропонує Боря.

Перший поверх.

- Я, знаєте, вчитель географії.

- Знаю.

- Я багато де хотів би побувати. Наприклад, у Буенос-Айресі. А ви?

Вони виходять зі школи. Ще п’ять парадних сходинок, і вони попрощаються. Антоніна Василівна піде направо, Боря - наліво.

І тут Антоніна Василівна помічає їх. Вороняча пара на дереві в шкільному дворі. Дивиться просто на неї. З цікавістю розтуливши дзьоби. З якимсь неприродним потойбічним інтересом.

Антоніна Василівна завмирає.

Головне - витримати погляд, чомусь думає. Перечіпається об власну ногу і летить сходами вниз.

Страшний біль прострелює все тіло. В очах темніє.

- Антоніна Василівна! - чує над собою. - Антоніна Василівна! З вами все в порядку?!

Розплющує очі і бачить над собою стривоженого Борю, його пухкі губи, бачить любов у всій своїй красі, від якої нема куди сховатися.

- Не чіпайте мене! - щосили кричить Антоніна Василівна. - Не чіпайте мене!!!

Кричить так, що зі школи на крик збігаються вчителі й учні. Обступають Антоніну Василівну, а вона лежить на асфальті, не маючи сили підвестися.

- Антоніна Василівна, - Боря ніжно бере її за руку, - що вас болить, скажіть мені? Де болить?

В Антоніни Василівни здувається на шиї жилка від гніву і ненависті.

- У неї больовий шок, - каже Боря. - Розступіться. Викличте «швидку». Антоніна Василівна, - звертається вже до неї, - зараз приїде «швидка». Не рухайтеся.

Антоніна Василівна вириває в Борі свою руку. Розкриває рота і горланить так, як ніколи до і після у своєму житті:

- Йдіть до ср-р-раки! Згиньте! Забирайтеся в Буенос-Айрес!

Надя з’являється за графіком. Цього разу вона веде себе стримано, даючи зрозуміти, що ще досі ображена і чекає на заслужені вибачення.

- Ти, Надєжда, вибач мені, - каже Антоніна Василівна, - я повелася негарно. Не треба було йти на дискотеку в старих чоботах.

- Ну да, негарно ти повелася, - Надя зазирає в холодильник і сміттєвий кошик. - Але ізвінєнія принімаються. На то і є подругі, щоб все вибачати.

- Як Костянтин Костянтинович?

- Харашо. Заніматєльний мужчина. Веселий.

Антоніна Василівна тихенько наспівує: «Надєжда - мой компас зємной».

- Антоніна, ти як-то устало виглядаєш, - каже Надя.

- Погано сплю останнім часом. Зі мною так завжди на початку зими.

- Не розумію, як безсонниця пов’язана із зимою. Прінімай таблетки. Я вже п’ять років їх прінімаю. Сплю, як харьок.

- Боюся. Мені здається, що від таблеток сон нездоровий.

- Нормальний сон! Що ти таке говориш?!

Надя нарешті всідається в крісло біля вікна.

- А в тебе отоплєніє досі не включили?!

- Не включили.

- Безобразіє! Антоніна, жалуватись треба!

- Не хочу псувати собі нерви.

- Так і запалення льогкіх льогко получити!

- Будеш чай пити, Надєжда?

- З цукром.

Антоніна Василівна робить чай, а Надя докладає останні новини з життя смертних.

- Знаєш, хто помер? Боря-географік.

Антоніна Василівна мовчить.

- Помниш

1 ... 25 26 27 ... 57
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Звірослов», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Звірослов"