Читати книгу - "Піца Гімалаї"

— Я так думаю, ресторан о цій годині не працює? — в’їдливо спитала Редька.

— Ну чому не працює? — Дордже з посмішкою дістав із торби рисові булочки, пачку чіпсів і ту саму сардину-тунця в банці.

Редька одразу ж вмостилась на дивані. Її цікавість із приводу того, на що тут подібне ліжко, прибивалася страхом повного розчарування й збридження. А що, як там поцвіла постіль і труп прибиральниці під матрацом? Від такого й спальник не врятує.

«На крайняк, — міркувала вона, — посплю собі тут, на диванчику».

На диванчику, крім неї, не знати, чи збирались спати, але доста активно жили ще й мурашки.

Редька, поспостерігавши знічев’я за їх налагодженими траекторіями й розподілом праці, відкришила їм трохи рисової булочки.

— Завжди чудувалася тим, як добре вони організовані.

Відтак вона кинула крихту хліба на інший кут дивана, де стояла осторонь від братії всього одна мурашка. Та, не вірячи своєму щастю, забігала навколо крихти і взялася до їжі, не поспішаючи повідомляти колектив про манну з неба.

— Дисидент, — сказала Редька Дордже, що хрумтів чіпсами тут же, на терасі.

— Ага. Вночі вернеться зі своїми найближчими родичами і все доїсть.

— Диви-диви, вже й відійшов, і знову вертається, ще на прощання надкусити.

Редька нахилилася ще нижче, бо серед мурах раптом приземлився комар. Їй стало цікаво, чи нападуть вони на нього.

— Правильно зроблять, — інквізиторським тоном зазначила вона, — нічого бути комаром.

— Та ну. Він навіть не кусається — бач, які довгі ноги.

— Довгі, бо це малярійний комар, — повчально мовила Редька. — Ще зі школи таких пам’ятаю, з картинки в «Біології».

— М-м.

Мурахи, повністю заклопотані своїм хлібом, мало цікавилися худим меланхолійним комаром, тож він, скориставшись слабким шансом, повільно відповз на безпечну відстань трохи вгору диванною подушкою.

— Пішли в дім?

— Пішли.

І тут Редька ненароком штовхнула ту подушку на дивані, й з неї вниз, знову до зажерливих мурах, упав вже геть знесилений малярійний комар — він і до того був наче п’яний, певно, від антимоскітного куріння. Цього разу мурахи зреагували швидко: тут же кинулись на нього зусібіч. Хапнули бідолаху за ноги і за тулуб, притисли донизу. Одна нетерпляча мураха відразу ж відгризла йому ногу. Комар ще трохи жив — кволо тріпотів своїм сірим прозорим тільцем і рештою тендітних довгих ніжок. Тоді інша мурашка кинулась йому до голови — і за секунду комар був уже мертвий, а мурахи розмірено продовжили його розчленування.

— Н-да. Кошерно вони його… — зітхнув Дордже.

— Ага. А ми їм хлібчика, наївні.

— От тобі й організація супер-армії.

— А знаєш, — Редька навіть випросталася, — я все-таки, певно, люблю малярійних комарів. Вони хоча би не пиздять, коли літають. — (Вочевидь, Редка дотримувалась забобону про те, що про мертвих або добре, або нічого.)

— Не… що?

— Ех, — зітхнула Редька, встигши вкотре подратуватися його невинною вихованістю. — Не продукують цей жахливий нудний високочастотний звук, що не дає тобі спати і перетворює в істеричного зомбі з газетою в трубочці. І їх укус не чешеться. Малярійний комар летить собі флегматично і думає: окей, я несу малярію, цього з них достатньо…

— Бачу, ти любиш читати страшні помітки на полях путівників. Бо в «Біології» твоїй таке наряд чи пишуть.

— Та ні. Мені це все тато розказував. Хоча би в чомусь я була краща за мою сестру. Ширше відкривала рота, коли слухала його історії.

17

По стінах автобусної зупинки (вона ж була кафе, магазин і дім сім’ї господаря) висіло кілька рядів старих кольорових і чорно-білих фотографій. Портрети будистських монахів, лам і йогів, відтак барельєфи з Буддами, пожовклі копії гравюр із мітичними сюжетами і календарі різних років. Все в чіткому ієрархічному порядку. І тільки над одним знімком сивого монаха нахабно висіла вирвана сторінка з рекламою моторного масла. На ній божественний мотоцикліст газував по піску під заздрісні погляди роззяв у футболках і шортах. Все це на пляжі. Мрія про море ніколи не кидає жителів континентальних глибин.

Десь тут же, в глибині приміщення, тоненько дзявкав цуцик.

Робити в очікуванні єдиного на день автобуса особливо було нічого, так що Редька сиділа на фіолетовій пластиковій табуретці, гойдалася на ній, підбиваючи крихітні хмарки пилюки, і витріщала очі на все, що десь майоріло чи рухалося.

Господар — поголений, вгодований, років до тридцяти, але ж уже ґазда — переставляв у шафі баночки з холодним зеленим чаєм і з яковим курдом. Пакетики з печеньками, горішками, засушеною рибою, розміром із гупі, перемішаною з чілі й арахісом, звисали зі стін діафільмовими стрічками, але в жодному разі не змішувалися там із виписаними ієрогліфами. Мабуть, як більшість підприємливих жевжиків в Азії, господар був родом із того ж Китаю. Чи просто фанатів від їх стилістики. Дивно, що в нього не було тут червоних ліхтариків і котика з золотою лапкою «фор ґуд лак».

Ще на стіні, прямо над місцем, де сидів господар в очікуванні автобусів чи покупців, висів його портрет часів не такої вже й давньої молодості, коли дядя служив в армії і носив не майку («алкоголічки» — фешн ворлдвайд) і спортивки, а доста елеґантну сіру форму. Та ще й із якимось відзнаками й ланцюжками.

Над входом у житлову, домашню частину магазинчика, висіли чорно-білі портрети, як зрозуміла Редька, колишніх короля й королеви. А вже від них вусібіч розходилися знімки великої родини хазяїна, грубі копії тонко написаних танка, залакована морська черепаха, ще більше зображень і статуй богів, демонів, будд і тварин — теж, очевидно, божественних.

— Ти диви, який звіринець, — зачудовано проказала Редька, — тут, певно, всі його предки ще з часів потопу.

— А може, його душа у цих поторочах колись притулку шукала. — Дордже шкрябнув фігурку слоноподібної тварини і від неї відвалився шматочок позолоти. Дордже послинив і чемно приліпив її на місце. — Може, то був і не найгірший притулок.

Крім медитативного споглядання своєї колекції і майбутніх пасажирів міжміського автобусу, круглий, задоволений, міцний хазяїн — йому би служити і служити в десанті — займався дивною справою: