Читати книгу - "Піца Гімалаї"

Редька, котрій всі птахи, крім орлів і чапель, були на одне курячо-папуже лице, таки не втрималася й підійшла впритул до однієї з кліток. Надто вже не до місця виглядали в ній саме два непримітні зозулясті клубки, такі не схожі на інших співунів-красунчиків.

Менший клубок пив воду з піалки, а більший дивився одним оком то на Редьку, то на її сандалі.

— От якби знати, про що вони цвірінькають?

І раптом, задерши голову і витягнувши шию, роззява почав монотонно випискувати, додаючи крещендо. А потім так само раптово замовк.

— Ну й занудний ти співачок, — Редька подивилася на нього трохи співчутливо.

Хазяїн підійшов до клітки, запхав межи пруття свої товсті круглі пальці й сипнув туди сушених мух:

— Хіндус кол зіс бьорд «пі кахан». Іт мінз «вер’з май лав».

— Це різновид місцевої зозулі. Англійці на неї кажуть brainfever bird, — Дордже теж підійшов до клітки. Від спеки волосся і сорочка на ньому злиплися, а обличчя огорнула сонна апатія. — Артист із нього справді ніякий… Але ти йому сподобалась. Мабуть, щось хоче тобі сказати.

— Ага. Про тебе. Що ти слабий на голову. Ба, як шерсть поприлипала, — Редька поворушила чорні пасма його волосся, — точно що мозкова гарячка.

Не звертаючи уваги на її спроби хоч трохи покепкувати з нього, Дордже позіхнув:

— У Бенгалі їх зовуть іще інакше. «Чок гело» — «пропали мої очі».

— Добре шо не вуха… — пробурчала Редька, згадавши базарну відьму. Відійшла від клітки, сіла на пластмасовий стілець і з викликом відкрила хазяйським ключем не вельми охолоджену пляшку пива. Господар на це тільки вдячно посміхнувся — видно, цей спосіб відкриття був тут до цього невідомим.

— Пий здорова. — Дордже знесилено сів поряд, просто на землю, спершись головою об наплічники. — У Каббалі: якщо птахи співають, значить, душа покидає Гаф.

— Га?

— Ну, відділяється від Адама Кадмона. А коли вони перестануть співати — значить всі душі вичерпані й гряде Судний День.

— Ага. А он гряде автобус. А — нє, курва — вантажівка.

Вантажівка проїхала, здійнявши куряву й залишивши шлейф сільскогосподарського міазму. — Зі свинями. Чи гімном. Однаково корисно.

Тут на зупинку підійшов дядько з вусами, в штанах із золотою галочкою «Аrmani», з татуйованим драконом на плечі. Подібні татуювання, тільки бажано на дупах, кілька років тому любили робити собі європейські дєвочки. Правда, більше вони схилялись до «попиних ріг», нижче куприка: метелики, кельтські мотиви, змії («У-у, какая я апасная!»).

— Диви, дядя такий… — кивнула Редька. — Чисто тобі мєсний гуцул. Або циган — ба, яка цепура на шиї.

— Б’юсь об заклад, ота «Махіндра» з наліпленим на дверях орлом-монтаною — його пасія. Тільки щось барахлить, видно, тож він зара дочекається автобуса й поїде по підшипник. А вдома в нього по подвір’ю точно якийсь псисько бігає з виряченими очима. Ти не знаєш, як тут псів називають?

— Нє. Але точно співзвучно з Бровком чи Найдою.

Гуцул тим часом розгладжував вуса і допивав друге велике пиво.

— От за що мені подобаються гуцули і буддисти, — кивнула йому Редька, — що п’ють собі й п’ють. І не вийобуються.

Хазяїн на прохання гуцула-буддиста дістав із холодильника третє пиво. Холодильник називався тематично: «Everest». Правда, букву R заліпили розкладом автобуса.

На розпеченій дорозі закурилося — різнокольоровий автобус-недобиток під’їхав на зупинку. Розхлябані відкриті двері, високочастотна заглушлива арія а-ля індійське кіно без перешкод виривалася на волю. Редька зітхнула:

— Пішли, це наш.

Гірлянди, плакати, яблука, образки, червоні паперові ліхтарики, сині лампочки, штучні квіти — ну чисто тобі тячівський рафік із тернопільського автовокзалу о сьомій ранку, що довезе тебе до Франківська й пересадить на пижик до Ясинів, звідки ти шукатимеш бобік до Драґобрату.

— Ти катаєшся на борді? — доречно поцікавилася Редька.

— Ні, тільки на лижах.

— В Швейцарії, хи-хи?

— В Баварії. Ги-ги.

Вони замовкли, думаючи, либонь, про білі сосиски, Гітлера і брецлі.

— А взагалі я на ці числа мав їхати в Піренеї, дивитися катарські замки.

— Шо за катарські замки?

— Та так. Замки як замки. Просто свідки величної любові й безглуздої жорстокості темних віків. Легенди кажуть, у теперішніх останках Перпетузи колись зберігався священний Ґрааль і спускав звідтам свою благодать на добродіїв. Не знаю… Ґрааль живе там, де у нього вірять. Але катари будували свої замки на вершинах гір — гарний звичай. Мені подобаються старовинні замки і гірські вершини. Тут — два в одному.

— Якщо тебе такі два в одному цікавлять — тобі в Грузію. Там все древніше у кілька разів, ніж у Європі. Церкви на скелях будували, поки твої катари ще замурзані й неписьменні бігали. Грузія — найліпша країна на землі. Обов’язково якось з’їжджу.

— То ти там навіть не була?

— Не твоє сране діло.

Вони якийсь час їхали мовчки. Відтак Редька тихо спитала:

— А де ця твоя… Перпетуза?

18

Пройшло години дві. Автобус і далі горлав писклявим магнітофонним голосом якусь чи то любовну, чи то патріотичну пісню, Редьці на ноги раз по раз накочувався якийсь зашмарований підшипник, а то й акумулятор у зворушливій хустинці — видно, запчастини водій возив із честю, в пасажирському салоні. На частих зупинках застрибували нові й нові люди, школярки з нахабнуватими поглядами, в підкорочених одностроєвих спідницях підсідали до водія, гиготіли з ним, і ще голосніше робили пекельну музику. Одна з них ледь не всадилася на коліна Дордже. Видно, визнала за місцевого. Гірлянда з рожевих пластмасових квітів цвьохала її по голові, але школярці то не заважало. Вона доїдала якісь пересмажені солодощі з рожевого целофанового пакетика, відтак, зім’явши його, викинула через двері геть, в далекі гори і широкі полонини, витерла по-хазяйськи руки об голі ноги, відригнула вдоволено.

З автобуса, що торохтить вузькою дорогою на карколомній висоті, відкриваються як вражаючі краєвиди, так і вся правда життя. На схилах урвищ, по крутих берегах річки, там і сям майоріли пластикові