Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Піца Гімалаї 📚 - Українською

Читати книгу - "Піца Гімалаї"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Піца Гімалаї" автора Ірена Ігорівна Карпа. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 25 26 27 ... 105
Перейти на сторінку:
пакети й пачечки всіх природних і неприродних кольорів (людині з поганим зором без окулярів здалось би, що то квіти). Розквітали порожні упаковки від чіпсів, бляшанки від риби, пластмаски від казна-чого.

— Нда. Жлобіна — сутність всюдисуща. Міф про прекрасного дикуна був актуальний років сто назад, коли ше не винайшли пластикових пакетиків. Надіюся, що вище в горах менше насрано… там пакети, може, по 5 разів використовують.

— А може, тому, що на крутосхилах гівно не дуже пристає, його постійно униз зносить. Через те гомо сапієнса так догори і тягне.

— Та щось далеко не кожного гомо сапієнса, слава Богу. Нє, ну але шо ж заставляє людей вичищати-вимивати їх власний двір, а все гамно скидати за його межі?

— Та це просто. Своє обійстя — це як власне тіло, інтимна зона. Тримай сосуд свій у чистоті, хіба не такого тебе у недільній школі вчили?

— Я не ходила в недільну школу. Але в Києві у ліс фіг підеш погуляти тепер. Мало того, що наш ректор продав університетські сади (з понтом, вони нам дорого обходяться — їх доглядати) під елітноє жильйо, так ще й це елітноє жильйо скидає весь свій будівельний мотлох у ті сади й ліси, котрі йому ще поки не продали.

Жевжикуватий дядечко в кросівках, життєрадісній чоловічій спідниці й спортивній кофті, що сидів навпроти них і з цікавістю розглядав кожну їх деталь, зреагував, мабуть, на збуджений тон Редьки, почистив і дав їй мандаринку. Типу, з’їж і заспокойся.

Нігті його були чорними й довгими, пальці сумнівної чистоти, але Редьці вже було на таке наплювати. Вона, власне, і плювала — кісточки в кулак. Органіку — за вікна. Тільки навряд чи тут виросте мандариновий гай.

— Ве ду ю гоу? — запитав чоловічок. Це було пряме питання, найбільш поширене, нарівні з «Ве ар ю фром?» і «Марівана, місте?» Просте і пряме, не те що відповідь на нього. Тому Дордже з Редькою просто невизначено махали руками в бік напрямку руху автобуса. Так, ніби можна було ще направлятися в протилежний бік. (Хоча насправді можна. Тут раз по раз через несприятливий напрямок вітру відміняють рейси крихітних легких літачків, і тоді вас чекає довге валанцання туди-сюди місцевими маршрутками-джипами, вантажівками чи автобусами, обов’язкові тортури високими вокально-інструментальними частотами included.)

— Будеш? — Дордже дістав із кишені куртки пляшку місцевого віскі. — Диви, який закос у дизайні під Джоні Вокера.

— Ага. Бо тут «keep walking» це те, що каже собі кожен підірваний західний і заспаний турист о п’ятій ранку. Потім встає і йде, як воскреслий Лазар, і носії його позіхають і теж ідуть, здобуваючи хазяїну славу героя, а собі десять баксів за день.

Дордже ковтнув віскі, поки Редька розпиналася зі своїм людинолюбством.

— То й хай ідуть… — спробував відкинутися на дермантиновому подертому сидінні Дордже. Редька, що дуже злилася, бо вся начисто змокла і до сидіння того прилипла, вже й не пробувала рухатися — надто бридко.

— Та хай ідуть. А ми собі розслабили булки. Не забувай, що в нас, згідно штабного плану, фори всього один день. Типу, якщо треба буде акліматизуватися чи стане сильно впадло. Ми можемо ще десь день проваланцатися.

Редька так і не підняла дупи за весь час, щоб ознайомитись зі «штабним планом» — датами, кілометрами й загальними напрямками. Все це десь малося в Дордже, але їй, як вона себе виправдовувала, було занадто жарко, щоб вивчати те, що і так у них буде весь час із собою.

— Думаєш, зайвий день — на випадок «впадло?»

— А на що ще бувають всі відгули й вихідні за свій рахунок?!

— Ти так кажеш, ніби працювала в офісі років десять.

— Ненавиджу офіс, — скривилася Редька. — Клята робота вбиває відчуття реального часу і навіть час реальності.

— Ну, щось типу того.

— І типу того, що я завжди стараюся буди фрілансером, ніде подовгу не затримуюся. От один знайомий тата, наприклад, із шістнадцяти років поїхав десь халамандритися, дивитися на світ, всюди налаштовувати якийсь смішний бізнес — приміром, тюхав домогосподаркам наднову суперефективну відбілювальну зубну пасту чи корисний для талії шоколад — запускав той бізнес, а потім продавав, і їхав далі подорожувати. Так він пожив усюди потроху в Латинській Америці, аж на вісім років застряг в Австралії, в цих краях теж вештався, здається, але ніде на все життя не залишився, бо в нього не було тьотьки, яка б його заякорила. Кльово, нє?

— Вісім років у Австралії? Щось він не дуже поспішав, — Дордже сьорбнув теплого шмурдяка зі своєї пляшки, — може, він десь на північному заході тусувався. Там, кажуть, півтьотьки на сто квадратних миль припадає. Не дуже розженешся.

Дордже простягнув віскі їх допитливому сусідові, але той засміявся й помантиляв головою:

— Но, сенк ю. Ве ду ю го? Маліпак? Ю нід е гай?

— Гай? Нє, я нікого не нід. Мені і так харашо. — Редька спробувала невимушено, наскільки то дозволяв вузький крісельний простір, потягнутися.

А що Дордже не відреагував на її жарт, поспішила реабілітуватися:

— А, гайд, гід у сенсі? От блін, париться нам гайд ше тут один… Як би йому так понятно сказати: баблоса в нас нема на тебе, вуйку. Донт хев лот оф мані! — повільно розжувала Редька.

— А. Ноу, ноу мані! Ай гоу Маліпак. Май фемілі! — і він почав крутити над головою німби своїми доісторичними нігтями, зображаючи високогірний побут своєї родини. — Ю гоу віз Амі… — (нігті показали на груди дяпчика, проясняючи його земне ім’я) — Май нейм Амі! Амі Дава. Ю сліп ін май хау!

— Та шо ж, бляха, таке… — злилася Редька. — Ноу, сенк ю, ві джаст гоу.

— Ноу, ноу проблем! Ю гоу май хау, май фемілі, май нейм Амі!

— Бель амі, курва мать. Пристав, як папір до сраки. Ну і як від нього відчепитися? — від надміру липучої люб’язності чужих людей Редька деколи панікувала.

— Хочеш, щоби я дав йому підшипником по голові? — Дордже завжди жартував із цілком байдужим виглядом. — Прізвище його каже, що в понеділок родився. Так що, за радянською легендою, він має бути звиклим до невдач.

— Та нє, підшипником не треба. І я, до речі, теж у понеділок… — Редька оцінююче глянула на гайда. — Спробуємо ненав’язливо з’їбати від нього.

Але

1 ... 25 26 27 ... 105
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Піца Гімалаї», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Піца Гімалаї"