Читати книгу - "Пригоди бравого вояки Швейка"

останньому наказі по дивізії на кожного солдата припадає додатково п’ятнадцять грамів масла або двадцять один грам смальцю. Але оскільки жирів на таку кількість людей не вистачає, то ми тримаємо запаси масла, аж поки не можна буде поліпшити харчування солдатів встановленою кількістю жиру. Майор Сойка дуже розсердився і почав кричати, що я, мабуть, чекаю, коли прийдуть росіяни і заберуть останні два кіля масла: «Щоб мені зараз же кинули це масло у юшку, якщо вже юшка без м’яса!» Отак я і втратив увесь свій запас. Цей майор, вірте мені, коли з’являвся, завжди приносив мені нещастя. В нього незабаром виробився такий нюх, що він умів одразу ж винишпорити усі мої запаси. Одного разу я на солдатах заощадив волову печінку. Ми хотіли її стушити для себе. Раптом він поліз під ліжко і витягнув її звідти та ще й розкричався на мене. А я йому пояснюю, що цю печінку треба закопати, бо ще зранку один коваль з артилерії, з закінченою ветеринарною освітою, встановив її непридатність. Майор взяв з собою одного солдата з обозу, і вони почали на горі під скелями варити у казані ту печінку. І це, так би мовити, вирішило його долю. Росіяни помітили вогонь і як бабахнули по майорові та його казанку з вісімнадцятки. Потім ми ходили туди подивитися, що від них залишилося, але ніхто не міг розрізнити, де на скелях валяється волова печінка, а де печінка пана майора…

***

Потім знову прийшла вістка, що ешелон вирушить аж за чотири години. Бо, як говорили, шлях на Гатван{34} геть забитий поїздами з пораненими. Поширилася чутка, буцімто на вокзалі біля Еґера санітарний поїзд з хворими і пораненими налетів на ешелон, який віз артилерію. З Будапешта туди вже ніби послали поїзд на допомогу.

За хвилину вже працювала фантазія усього батальйону. Патякали про 200 забитих і поранених, про те, що ця катастрофа підстроєна навмисне, аби замазати шахрайства з постачанням для хворих. Це стало поштовхом для гострої критики недостатнього постачання батальйону та злодійства у канцеляріях і на складах.

Більшість була тієї думки, що батальйонний фельдфебель-рахівник Баутанцель ділиться усім з офіцерами.

У штабному вагоні капітан Заґнер повідомив, що згідно з маршрутом вони вже, власне, повинні бути на галицькому кордоні. В Еґері, мовляв, вони мали дістати для батальйону на три дні хліб і консерви, але до Еґера ще десять годин їзди. Крім того, у зв’язку із наступом за Львовом накопичилося стільки поїздів з пораненими, що, згідно з телеграмою, жодного буханця хліба ані коробки консервів дістати неможливо. Заґнер одержав наказ: замість хліба і консервів виплатити солдатам по 6 крон 72 гелери. Ці гроші вони отримають при видачі платні за дев’ять днів, якщо, безперечно, капітан Заґнер до цього часу дістане гроші з бригади. В касі є тільки щось з 12000 крон.

— Але ж це свинство з боку полку, — сказав надпоручник Лукаш, — пустити нас, як жебраків по світу.

Хорунжий Вольф і надпоручник Коларж почали шепотітися про те, що полковник Шредер за останні три тижні надіслав на свій особистий рахунок у Віденський банк 16000 крон.

Надпоручник Коларж потім розповідав, як накопичують гроші. Вкраде хтось у полку 6000 крон і запхає їх до своєї власної кишені, а для усіх кухонь цілком логічно дається наказ скоротити порцію гороху на солдата на 3 грами у день. За місяць це дає 90 грамів на людину, а в кожній ротній кухні заощаджується гороху понад 16 кілограмів. Ну, а в звіті кухар мусить показати, що увесь горох витрачено.

Надпоручник Коларж у загальних рисах розповів Вольфові про інші випадки, які він спостерігав. Такими фактами була сповнена до краю діяльність усієї військової адміністрації, починаючи від фельдфебеля-рахівника в якійсь нещасній роті і кінчаючи хом’яком у генеральських погонах, який робив собі запаси на післявоєнну зиму.

Війна вимагала відваги і у крадіжках. Інтенданти дивились один на одного з любов’ю, немовби хотіли сказати: «Ми єдине тіло і єдина душа, крадемо, друже, шахруємо, брате, але нічого не зробиш, проти течії не попливеш. Якщо ти не візьмеш — візьме інший та ще й скаже про тебе, що ти не крадеш тому, бо вже накрався по самі вуха».

До вагона увійшов пан з червоно-золотими лампасами. Це знову був один з тих генералів, що їздили по всіх залізницях як інспектори.

— Сідайте, панове, — ввічливо запросив він, радіючи, що знову наскочив на якийсь ешелон, навіть не підозрюючи про його перебування тут.

Капітан Заґнер хотів відрапортувати, але генерал тільки махнув рукою.

— У вашому ешелоні непорядок, у вашому ешелоні ще не сплять. У вашому ешелоні вже повинні спати. У ешелонах, коли вони стоять на вокзалі, належить лягати спати о дев’ятій годині, так, як і в казармах.

Генерал говорив лаконічно:

— Перед дев’ятою годиною треба повести людей у лятрини за вокзалом, а потім — спати, бо інакше солдати вночі запаскудять колію. Розумієте, пане капітане? Повторіть! Або не повторюйте, а зробіть так, як я бажаю. Засурмити тривогу, вигнати людей до лятрин, засурмити вечірню зорю і спати. Контролювати, хто не спить. Карати! Отак. Це все? Вечерю роздавати о шостій годині.

Потім почав закидати, як той пес хвостом на всі боки. Заговорив про давноминулі справи, про те, чого ніколи не було, а якщо й було, то, так би мовити, за рогом у тридесятому царстві. Одним словом, він стояв тут, як примара із царства четвертого виміру.

— Вечерю роздавати о шостій годині, — продовжував генерал, поглядаючи на годинник, який показував десять хвилин по одинадцятій вечора. — Um halb neune Alarm, Latrinenscheißen, dann schlafen gehen[59]. На вечерю о шостій годині — ґуляш з картоплею замість 150 грамів ементальського сиру.

Потім слідував наказ — перевірити бойову готовність. Отже, капітан Заґнер знову наказав засурмити тривогу, а інспекційний генерал, спостерігаючи, як шикується батальйон, проходжувався з офіцерами і безугавно повторював одне й те ж, немов усі були якісь ідіоти і не в силі були відразу його зрозуміти. При цьому він не зводив очей зі стрілки годинника:

— Also, sehen sie, um halb neune scheißen, und nach einer halben Stunde schlafen. Das genügt vollkommen[60]. У цю перехідну пору солдати звичайно випорожнюються рідким. Найголовніше, підкреслюю, це — сон. Сон надає сили для дальших походів. Поки люди в поїзді — вони мусять відпочивати. Якщо у вагонах недостатньо місця, то солдати сплять позмінно. Одна третина солдатів у вагонах зручно вмощується і спить від дев’ятої години до півночі, а всі інші стоять і