Читати книгу - "Щоденник сотника Устима"

Якщо уважно ознайомитися з командним складом армії США, то видно, що майже весь він має бойовий досвід, набутий у Кореї, В’єтнамі, Перській затоці. Прямі нащадки Британської корони проходять обов’язкову службу в армії, згідно з ізраїльськими законами людина, що не служила в армії або не проходила резервну військову підготовку, не може посідати державні посади. Росія ж нездарно розтринькала та обплювала свій золотий фонд афганських ветеранів, за що заплатила, та й нині продовжує платити кров’ю.

Часи позиційних баталій часів Першої та Другої світових війн відходять у минуле. Більшість сучасних конфліктів відбуваються за відсутності суцільної лінії фронту, зіткнення ідуть малими маневровими групами (до куреня) в населених пунктах, важкодоступній місцевості. Позаяк українська армія не має такого досвіду, то без кістяка комбатантів УНСО, що мають за плечима бойовий досвід Придністров’я, Кавказу та Закавказзя, Україна буде приречена на поразку. Заспокоювати себе, що конфлікти обминули Україну, не варто, хочеш жити в мирі - готуйся до війни.

Тим часом у Коломиї мене вибрали кандидатом у народні депутати України. За тодішнім законодавством мене було звільнено з-під варти на час проведення виборчої кампанії. На проведення агітаційної роботи організація виділила мені аж 50 північноамериканських доларів. По закінченні виборчої компанії я повинен був або потрапити в парламент, або назад у буцегарню. Тож довелося постаратись. На диво, незважаючи на мізерні кошти я набрав 28% та був другим. Це, звичайно, була перемога, але в парламент я не пройшов. Мій конкурент Павло використовував потенціал громадської організації «Просвіта». По гуцульських селах розвозили вантажівки з бельгійським маргарином, рисом, гречкою. «Якщо пан Павло ще не в парламенті, а вже нас так обдаровує, то що ж буде, коли ми за нього проголосуємо?» Проголосували - гречки більше ніхто не привіз. Та й пан Павло чомусь на наступних виборах балотувався в іншій області та в іншому районі.

Все-таки 1994 року патріотичний дух серед місцевого населення був досить високий. Коли заступникові прокурора Коломиї з Києва надійшов наказ заарештувати Бобровича та етапувати на Київ, то відповідь була така: приїжджайте і зробіть це самі, а я подивлюсь, як у вас це вийде. Я тут постійно живу, і кожен знає, де моя мама корову пасе і в який дитячий садок моя дочка ходить.

На жаль, це мене не рятувало, довелося піти «в біга».

Два місяці силові структури намагалися мене вистежити, вважаючи, що я буду прориватись у Грузію або в Придністров’я. Увесь цей час я провів у наших добрих друзів у Білорусі. Та час минав, мені треба було лягати в лікарню знімати мої металеві штирі, викручувати з кісток шурупи. Зняти їх фахово могли тільки там, де й ставили. Отже, доля та обставини привели мене знов у Київ. Я знав, у лікарні мені нічого не загрожувало б, треба було тільки туди добратись. Але, як кажуть, якщо ти дурень, то це надовго. Перед тим, як лягти в лікарню, я вирішив зайти в штаб УНСО взяти партійних газеток, щоб було що почитати, лежачи в палаті. Ніколи не переоцінював свою персону, тож і гадки не мав, що протягом двох місяців за входом у штаб УНСО велося безперервне спостереження з метою виявлення та затримання моєї особи. За це ж хлопцям з «наружки», як мінімум двом офіцерам, треба було платити зарплату, та вчасно, не затримуючи, як шахтарям. Бо почали б сачкувати.

Коротше, на вулиці, точніше, на Майдані Незалежності, до мене підійшов міліціонер: ваші документи? А в мене повний набір разом із лікарняною книжкою.

Перевірив і відпустив. На Майдані брати побоялись - багато людей. Оце мені Бог давав останній шанс: таксі, тролейбус та тікай кудись подалі. Та мене понесло в метро, де біля турнікетів і взяли. Брали професійно, вчотирьох, із наручниками. Судячи з інтелекту та мови - співробітники Печерського РВВС Києва.

У машині відбулася цікава розмова:

- Ты же киевлянин, не западэнец, бендэровец. Далась тебе эта Украина?

- Київ - столиця України, тож я українець подвійно, до почесного звання бандерівець ще не дотягую, але старатимусь. І взагалі, ти чого ж втішаєшся? Якщо незалежна Україна загине, мине рік, може, два, і хтось із твоїх же підлеглих напише - такий-то такий-то за буржуазно-націоналістичного уряду служив в українській міліції. Візьмуть тебе в найближчий підвал та битимуть, доки не підпишеш, що ти онук Петлюри та незаконно народжений племінник японського імператора. Читай уважно історію.

У машині запала тиша, мабуть, офіцери-«інтелектуали» перетравлювали інформацію. З печерського райвідділу перевели мене до Лук’янівської в’язниці.

Взагалі сидіти залишалось уже недовго. Спочатку справу не прийняли в суді, відправили на дорозслідування. «Я не симпатизую українським націоналістам, але як професіонал не бачу приводу, за що їх судити», - сказав суддя. Потім почали надходити запити з Міністерства закордонних справ Грузії - чому громадяни України, що мають паспорти почесних громадян Грузії та нагороди з вищих військових орденів, в Україні сидять у в’язниці? Чи варто це розцінювати як недружній крок у відносинах між двома країнами? Чималу роль відіграли й акції протесту, організовані нашими друзями й однодумцями.

Лук’янівська в’язниця має свою давню історію. Перший корпус було збудовано ще за цариці Катерини Другої. Він так і називається - «Катеринівка». Восени 1922 року тут із чотири години посеред Києва йшла війна. У цьому корпусі сиділи заарештовані отамани Холодного Яру.

Ось як описує ці події Юрій Горліс-Горський у своїй книзі «Холодний Яр».

Було їх близько тридцяти. Говорили дозорці, що всі то були найголовніші бандити з Холодного яру. Не могли їх ніяк виловити, аж поки не вдалося ГПУ піддурити їх. Підіслали їм агента, ніби зв’язкового від Петлюри й Тютюнника. Спритний «сексот» був інтелігентний, документи відповідні привіз. Призначили вони збірку ватажків з усієї околиці вночі, десь у хаті серед лісу. А з вечора ще до тієї хати прокралася група ударників-матросів із Києва й заховалася там. Щойно хтось зайде - зв’язали, рот заткнули. Були б, може, й більше ще пов’язали, та один, як кинулися до нього, вистрелив із револьвера. У лісі ж хтось дві бомби кинув - тривоги наробив. Тож ухопили пов’язаних і тихцем до Києва повезли.

Сиділи в двох камерах. На двір їх не випускали - двері відмикали лише, щоб їжу подати та «параші» забрати.

Одного разу дозорець відчинив двері й подав бак з окропом на чай до камери. Котрийсь прийняв бак і тут же вилив окріп