Читати книгу - "Катар"

Тепер уже я глянув на нього з визнанням.

— Було. Один цікавий. Ми багато чекали від нього. З усіх жертв, ті, хто був американцем, усі перед тим як їхати до Італії пройшли через одну з клінік доктора Стелли. Ви чули про нього?

— Ні.

— Про нього говорять різне: одні кажуть, що це чудовий лікар, інші — що шарлатан. Усіх пацієнтів з ревматичними болями він посилав на сірководневі ванни до Неаполя.

— Он як!

— Я теж підскочив, почувши це вперше, але слід хибний. Він вважав такі ванни поблизу Везувія кращими від інших, хоча й у нас у Штатах є багато подібних джерел. Ті з його хворих, які зважилися на подорож, все ж становлять меншість, бо насправді американці не такі вже й марнотратні. Коли пацієнт заявляв, що Везувій для нього задорогий, Стелла посилав його на курорт в Америці. Ми розшукали тих людей, майже сотню. Всі живі й здорові, тобто, дехто покручений ревматизмом, як і перед лікуванням. В усякому разі, ми не знайшли жодної смерті “італійського” типу. З цими пацієнтами Стелли нічого надзвичайного не траплялося. Вони помирали в ліжку — від серця чи раку.

— Може, мали жінок, сім’ї, - задумливо мовив Барт.

Я мимоволі посміхнувся.

— Докторе, ви вже починаєте говорити тим ідіотським жаргоном, тими зворотами, якими оперують агенти… Певна річ, майже у кожного була сім’я, але не бракувало і вдівців, старих холостяків. Зрештою, чи жінка й діти — це панацея? Антидот? Та й від чого, власне?

— Лише через море дурниць доходимо до істини, — повчально, але з веселими очима відповів Барт. — Ну, а вам відомо, скількох пацієнтів той Стелла послав до Неаполя?

— Відомо. І це одне з найдивніших місць у всій історії; Кожен раз, коли думаю про це, мені здається, що я за крок від істини. Таких ревматиків він послав двадцять дев’ять. Серед них, власне, й п’ятьох наших американців: Осборна, Бреннера, Кобарна, Гейне і Свіфта.

— З семи американців?

— Так. Ні Еммінгс, ні Адамс не лікувалися у Стелли. Як і Брігг, але цього, як ви знаєте, ми не зарахували до жертв.

— Це дуже суттєво! А решта хворих? Ті двадцять чотири пацієнти Стелли?

— Статистику знаю напам’ять… Шістнадцятьох він посилав у ті роки, коли ще не траплялися ці випадки. Всі повернулися до Штатів нормально. Торік послав тринадцятьох. Власне, з них оті п’ятеро жертв.

— П’ятеро з тринадцяти? А чи серед тих восьми, з якими нічого не сталося, не траплявся “тип жертви”?

— Чому ж, аж тричі: самотні, заможні, під п’ятдесят. Усі повернулися живі.

— Лише чоловіки? Стелла не лікував жінок? А чому?

— Та лікував. В минулі роки, що передували цим смертям, він послав до Неаполя чотирьох жінок, торік — двох, а цього року — жодної.

— Чому така диспропорція статей?

— Клініки Стелли рекламувалися переважно для чоловіків. Розлади потенції, облисіння, — це з часом забулося, але переконання — те, що називають “імідж”, - буцімто Стелла є чоловічим лікарем, утвердилося. Так що диспропорція пояснюється цілком природно.

— Ви так гадаєте… а все-таки жодна жінка не загинула, хоча і в Європі не бракує самотніх літніх дам. Чи має Стелла якусь клініку в Європі?

— Ні. Жертви з Європи не мали з ним нічого спільного. Це вдалося встановити. Жоден з тих європейців не бував у Штатах протягом останніх п’яти років.

— Чи припускали ви, що могло діяти два незалежні механізми, — один — для американців, а другий — для європейців?

— Припускали. Ми порівнювали ці групи всередині серії, але з цього нічого не вийшло.

— А чому, власне, той Стелла посилав усіх до Неаполя?

— Дуже просто. Він італієць у другому коліні, і його родина походить з-під Неаполя. Очевидно, він мав з того й зиск, контактуючи з італійськими бальнеологами, з доктором Джіоно, наприклад. До листування, щоправда, ми не дісталися, — лікарська таємниця, — але це випливає само собою, коли лікар з-за океану спроваджує своїх пацієнтів до італійських колег. У кожному разі, в цьому ми не побачили нічого підозрілого. Припускаю, що за кожного пацієнта він діставав якийсь процент.

— А як ви пояснюєте загадкового листа з чистим аркушем, надісланого після його смерті Міттельгорну?

— Гадаю, його послав хтось із родичів, хто знав про обставини його смерті, прагнучи, як і пані Барбур, продовжити слідство, але не бажаючи чи не маючи змоги діяти так явно, як вона. Хтось, переконаний у кримінальному характері справи, хотів підживити підозріння і змусити поліцію до дальших пошуків. Міттельгорн мав у Швейцарії родичів, а лист прийшов саме звідти…

— Чи були серед пацієнтів Стелли наркомани?

— Були. Два, але не затяті. Обидва вже в літах, вдівець і старий холостяк, приїхали наприкінці травня — на початку червня минулого року, купалися, загоряли, тобто, згідно статистики, наражалися на максимальну небезпеку, але обидва повернулися неушкоджені. Скажу більше — один мав алергію до пилка трав, а другий — до суниць.

— Жах! — скрикнув Барт, але нам було не до сміху.

— Ви покладалися на алергію? Я теж.

— А що вживали ті два?

- “Суничний” — марихуану, а “сінний” — ЛСД, так, вряди-годи. Запаси у нього скінчилися якраз перед поверненням до Штатів. Може, він саме тому й повернувся швидше, перервавши процедури? Поїхав, бо в Неаполі нічого не роздобув. Якраз тоді поліція викрила на Близькому Сході великий ланцюг контрабандистів з італійською базою, контрабанда урвалася, а незаарештовані постачальники принишкли, мов миші під мітлою…

- “Суничний”… - буркнув Барт. — Гаразд. А психічні захворювання?

— Дані виключно негативні. Знаєте, як буває, - майже завжди можна щось знайти у предків, але ж це стрілянина наосліп. Як серед жертв, так і серед уцілілих пацієнтів Стелли панувало психічне здоров’я… Якась там вегетативна неврастенія, безсоння — ото й усе. Тобто — серед чоловіків. Щодо жінок — було три випадки: меланхолія, клімактерична депресія, спроба самогубства.

— Самогубство? І що ж?

— Типова істерика, так зване “волання про поміч”, випила отруту, маючи гарантію порятунку. А в нашій серії завжди було навпаки: там ніхто не афішував своєї манії самогубства. Типовою була рішучість, з якою у випадку невдачі повторювався замах.

— Чому лише Неаполь? — спитав Барт. — А Мессіна? Етна? Там нічого?

— Нічого. Ви, певно, розумієте, що ми не могли охопити всі сірководневі джерела світу, але італійські обстежила спеціальна група. Абсолютно нічого. Когось з’їла акула, хтось потонув…

— Кобарн теж потонув.

— Так, але в нападі божевілля.

— Це точно?

— Майже. Про нього ми дізналися порівняно мало. Власне, лише те, що він не з’їв принесеного сніданку, а