Читати книгу - "Солодка Даруся"

Ще май тамтої зими, ще на тім боці за поляків, далеко за північ верталися Михайло з Матронкою з коляди додому, і стали, мов укопані, глянувши на другий бік порубаного Черемоша.

Там було так гарно — що аж страшно, як, може, буває невагомій душі лише перед райською брамою. Білі — неначе вовняні — сніги лежали від верхів до низу непорушним саваном, прошиті хіба що лиш чорними піками смерекових і букових лісів, та вирвані латками теплих осель, над якими вився пахучий дим. І ці, мініатюрні здалека, розкидані між срібними, блискучими снігами темні цятки хат світилися тепер веселими вертепними звіздами; і чорніли між хатами тонкі вервечки колядників і маланкарів, як плетені пастуші батіжки.

І притулилися Михайло з Матронкою одне до одного так близько, що навіть через грубі їхні сардаки[18] було чути прискорене биття сердець — бо затрубила на тім боці чоловіча коляда оленячим рогом, а з цього боку коляда жіноча спохопилася скрипкою, і нараз довколишні гори потрясло єдиним з двох боків «Гой, дай Боже!» — і Михайлові захотілося впасти лицем у сніг на срібному горбі з того боку, де знову заклично трубив ріг, як зрілий олень у шлюбну свою пору; бо не лишилося на світі нічого, окрім полохливого, як пташка, Матрончиного серця в Михайловій жмені, її твердої, майже дівочої цицьки, і отого різдвяного рогу, що ставав то тривожним, як гул повеневої води, то несамовитим, як чоловік біля вдатної йому жінки…

Часом після всіх денних робіт, спізна увечері, ішли Михайло з Матронкою в луг, спускали ноги з дамби — і слухали чи то самих себе, чи прохолодне дихання гір і шумливий неспокій води. Притуляться головами — і мовчать, лиш тереблять одне одному гарячі пальці, та хіба що на мить покладе Матронка голову в чоловікові коліна — і слухають… слухають.

А там, на тому боці, плутається ногами котрийсь кучерявий[19] ґазда з набутку, — та й крикне почерез ріку до такого самого кучерявого, що вертає з Капету—терової корчми, посвистуючи на два Черемошних:

- А що, ґаздику, йдете сьоговечір до кобіти?[20]

- А чого би не йшов?!

- То пан ґазда має любку?

- Маю, най мені здорова буде.

- Же би вам здорова була і моя мені буде здорова, бо я також маю любку, смачну, як сметана.

- Пане—домнуле, а ви бих поміняли свою любку на мою? Може, моя ще май смачніша?

- Може, на один раз би й поміняв, а на більше ні.

- То поміняймося на сю ніч.

- Іду мінятися. Наздоганяй.

- Піду поражуся з жінкою, ци позволить.

- Моя мені точно скаже: «Не позволям». А ваша що — позволям?

- Моя, може, й позволила би, якби не надовго.

- А чуєте, ґаздо, як ваша кобіта дає вам знак, що свобідна від свого чоловіка?

- Кладе дзеркало у грушу проти сонця.

- А коли сонця нема?

- Вішає опудало від ворони.

І так собі перегукуються почерез ріку два підпилі ґазди — аж на двоє сіл, та де там на двоє сіл — на дві держави чути.

Чухаються по два боки шандарі і жовніри — а охочих до бесіди ґаздів не поспішають розганяти нагайкою. Може, своїх любок—кобіт згадують? А поки згадають, що ґаздам слід розмовляти одному по—польськи, а іншому — по—румунськи, ґазди, дивися, уже розтеклися між хатами, як дим. Чи до жінки, чи до любки… та все одно до жінки…

***

ВІД МИНУЛОЇ ОСЕНІ, відколи на Ґаліцію[21] прийшли совіти, на той бік утекло пару люду і з Михайлового села. Чого? Для чого? Що їм вийшло з тої втечі — Бог знає. Але ніхто більше не чув — не видів від них ні привіту, ні одвіту і ніякого іншого знаку, так, ніби людей віднесла вода без сліду; хіба що про Курика брехали, що сидить десь по той бік у тюрмі… Але чи правду казали, чи таки брехали, хто знає? Люди такі — брехати вміють ліпше, ніж правду казати.

Михайло в тому не розуміє, бо то ґаздівства не стосується, а його інтересує лиш робота і господарка, але, Боже прости, Курик у селі такий був каламітний,[22] що ще трохи — і тут тюрму був би собі заробив. Якісь такі то люди є, що самі на свою голову гризоти шукають. Але то їхня справа. Правда, в Курика громада дітей тут ся лишила… І як то можна було тікати від своєї крові, а все на крішечку[23] такої маленької жінки, як Куричка, звалити? Однак, щось тягнуло чоловіка туди, на Ґаліцію, сильніше від дітей і від жінки… Щось тягнуло. Ондечки Михайла верстат і сокира тягнуть так, як не тягне ні корчма, ні набуток. Може, йому також хтось дивує, як дивує тепер Михайло Курикові і тим, що здиміли з Куриком по той бік.

…Дивиться Михайло з дамби на другий бік — і чує, що, може, вперше в житті серце його коле. І чує він якусь неясну тривогу, так, нібито зараз його має украсти оцей половик,[24] що мертво висить над карком, як над мершею,[25] ніби справді цілиться в саме тім'я.

Михайло підводиться з дамби, бере в руки бук — і далі намотує дорогу в лузі. Укотре спускається до води і зблизька знову вдивляється на той бік. Звідти віє холодом і такою ж неясною тривогою. А вже ж минає червень… Скоро можна буде дерево в лісі на столярку рубати. Тепер ще не можна — може бути червиве. Столярка струхлявіє скоро.

***

…ІЩЕ ЛИШ ТІЛЬКО зоріло, як Михайло почув обережний стук у вікно.

На ґанку стояв дещо розгублений лейтенант Лупул з карабіном на плечі.

У Михайла обмерло серце.

Лупул заговорив по—нашому, чим ще більше здивував Михайла: королівські стражі так добре пильнували сільських людей буковими «сороківниками»[26] за порушення указу vorbiti romaneste,[27] що не одна молодиця і не раз відмовила своєму любчикові, аби не показувати пругів і синців на тілі, отриманих за свій язик, який не хотів обертатися в роті не по—своєму.