Читати книгу - "Солодка Даруся"

А Лупул тим часом тихо, майже пошепки говорив:

- Не бійся, domnule[28] Мігаю. Нічого не трафилося. Я лиш прийшов сказати, що ми вибираємося із Черемошного. Завтра—позавтра тут будуть совіти. Може статися по—всякому, Мігаю. Але скрізь є живі люди, може, і в них вони є. То ти не стискайся, а йди й кажи, що в тебе пропала жінка, а мама цицькової дитини. Вони можуть щось знати… — Лупул подумав іще якусь мить і додав: — Тяжкі часи настають… Замельдувати — замельдуй, але ні на кого твердо не сподівайся. Шукай свою жінку сам.

Теплий після постелі, Михайло іще довго дивився з ґанку на куряву передвранішніх порохів, збитих грубими постолами десятка добре муштрованих, але погано вбраних Лупулових вояків, що поволі зникали на вузькому сільському гостинцеві в напрямку Берегомета, а за ними гналося півняче кукурікання та собаче цяхкотіння.

…А через день, в ополудне, донесли люди, що в Черемошному змінилася влада…

Сиротливо потоптавшись на своєму подвір'ї, Михайло пішов до жидівської корчми купити нафти,[29] та, видно, невчасно — вперше на його пам'яті корчма була закрита. Непусто люди кажуть: нема щастя змалку, то й до останку. Михайло кілька разів поторгав двері, зазирнув у незвично прикриті віконницями вікна, неспішними кроками обперезав подвір'я: моторошна тиша стояла на завжди гамірній господі — навіть не було видно як взимі, так вліті голопузих, але у незмінних ярмулках господаревих синів—трійнят — Йоськи, Давида і Якова.

Михайло навіщось приклав вухо до сінешних дверей корчми. Довший час звідти також важко дихала тиша — лиш було чути, як миші на горищі совгали горіхи, та під розсохлими драницями даху лопотів вітер. А далі з—за дверей почувся шурхіт, так ніби хто обдирав кукурудзяні качани; потім двері озвалися скрадливим, ледь чутним голосом Лазаря Капетутера — господаря корчми:

- Чуєте, мамцю… ішли би ви собі до хати… і не мозолили би отут кому без потреби очі… У мене, мамцю, нафта є, але ці нові батяри із зірками і карабінами прийшли надовго, може, навіть так надовго, що й дочекаються моєї з Сарою смерти. І ви мені будете казати, що вони так багато — аж до моєї смерти — нафти мають?! Присягаюся своєю лисою головою, що вони ще дадуть нам жару, а не лиш нафти… так що, побудьте, мамцю, без світла. Днина тепер довга. Світити не треба. А там — як Бог дасть… Робіть, мамцю, без світла діти. Так, як робимо ми з Сарою. А є діти — не треба нафти, бо є гризоти з дітьми. А не буде нас — не треба й нафти. Зате лишаться діти.

Зітхнув Михайло, не відповівши за двері Капетутерові й слова, і подався так, як був — з порожньою каністрою до Гершкового млина — кукурудзяні крупи забрати, що Гершко погодився їх виміняти на нове вікно. Вікно Михайло ще два тижні тому відтраджував[30] мельникові, а крупи забрати не встигнув.

Білий від старості чи від осілої на нього муки, завжди запопадливо усміхнений і незмінно рухливий власник млина та єдиної сільської олійні сидів тепер при вході в млин маком. Ні, не так: Гершко сидів не при вході, а чомусь просто на величезному, як острів, овальному камені перед входом, увесь у чорному, із мертво складеними на колінах руками. Він довго мовчки дивився не стільки на Михайла, скільки крізь нього, а потім тихо сказав:

- Правдивій людині не шкода навіть своє віддати… Бери, любчику Мойшо, два, а то й три міхи крупи і неси додому, поки я не передумав… Може прийти такий час, що будемо, як миші, шукати зернятка, а його не буде кому дати, а ти тоді згадаєш доброго Гершка і поділишся з ним своїм мозолем. Правдиво говорю, Мойшо?

- У мене вже такий час настав… — перемовчавши, стиснув плечима Михайло і сів на поріг млина.

- О, ні, добрий чоловіче! — захитав Гершко головою так, ніби знав щось йому лиш відоме. — У тебе всього лиш пропала жінка. Це лише твоя, хоч і велика, біда. Але жінка знайдеться. Попомниш мої слова. А сьогодні надійшли такі часи, що колісниця їде — і людини не бачить. Переїде — і не спам'ятаєшся, що вже ні тебе нема, ні совісти твої, ні чести. Чоловік один, а колісниця кождого разу друга. Розумієш, Мойшо? Кождого разу друга! А чоловік один.

- Що ви таке говорите, Гершку?

- Не знаю шо, але говорю правду. Ніхто мені її не казав, але я чую. Шкіра моя горить, бо чує: ця колісниця, що в'їхала сьогодні в наше життя, не обмине ані німого, ані сліпого, ані християнина, ані іудея. Попомниш мої слова, добрий чоловіче… А тепер бери свою і мою крупу, думай, що то наша, і ховай її подалі від людських очей…

А тобі скажу таке: не може бути, щоби жадна душа не чула — не виділа сліду твої жінки. Не може бути! Те, чого не треба, ці люди—юди видять і знають… Але така погана людська природа, добрий чоловіче…

Михайло топтався по селу, як у дурному розумі. І великого сонця не було. І в городах повно роботи, а люди якось зашилися по хатах, що й заговорити нема до кого. Хіба що ото коло дзвіниці трохи челяді зібралося. Але то все ті, з ким Михайлові не дуже до бесіди. Вони коло Курика більше ошивалися.

Вхід до дзвіниці чомусь був перегороджений фірою. На фірі сиділи зайшлі в село вояки у благенькій, добре вицвілій коричневій військовій формі, розбитих чоботах, а хто і в постолах з березової кори, і з карабінами почерез плече. Між челяддю і вояками йшла якась не дуже жвава бесіда.

З каплички, що поруч із дзвіницею, втираючи краєм хустки очі, вийшла Василина Макушкова, а за нею Дмитро Попович — іще добріський дідок із опришківським топірцем у правій руці, та й собі пристали до Михайла, що крутив криничну корбу на подвір'ї вчорашньої школи. Попович сів на низьке, мало не під саму землю кругле цямриння, набив тютюнцем мундштук і запалив люльку, та якусь таку носату, як Гафія Берлова — весільна пані кухарка з Черемошного. Зафайкувала собі й Василина, раз по раз затягуючи носом схлипи.

- Чого ви слинитеся, небого? — як міг лагідно, запитав Михайло, подаючи їй горня води. — У мене, чули? жінка пропала, цицькова дитина лишилася, і я не плачу…