Читати книгу - "Джмеленя та Канікульне озеро"

Освітивши ліхтарями каналізаційне підземелля, школярі побачили невелику лавку на бордюрі. На ній лежала Тиціанова торба.

— О, яка гарненька лавка! — захоплено вигукнула Дзвінка. — Це ти сам зробив?

— Так, щоб можна було нормально посидіти. Ще позамітав тут, повитирав плісняву. Хтозна, скільки мені доведеться жити в каналізації!

— Якщо знайдемо карту скарбів, то недовго!

— У тому скарбі вся справа! Якщо болотяники першими його знайдуть, то озеро буде належати їм, а якщо я — то вони будуть змушені покинути Канікульне озеро і я знову стану озерним володарем! Такі підводні закони! У кого скарб водойми, той і її господар!

— Чого ж ти раніше про це не сказав? Ми б одразу стали його шукати!

— Я і гадки не маю, як виглядає батькова карта! Відпливаючи на Дніпро, батько передав мені торбу речей і сказав, що це мій спадок. А між речами є карта мого озерного скарбу!

— І що далі?

— Ми попрощалися! Я довго сумував за батьком, навіть трохи попускав бульбашки очима, а потім глянув на свій спадок — і ніякої карти не знайшов!

— А може, на речах є якийсь натяк, де шукати скарб? Я взяв із собою лупу!

— Хвилинку! — Тиціан дістав зі стінної ніші старовинну гасову лампу, чиркнув сірником і запалив ґніт. Лампа освітила ропуху на бордюрі, але та прилипла до каменя й наче злилася з ним.

— Кла-а-ас! Це з твого спадку? — Дмитрик розглядав лампу під лупою.

— Ні! Знайшов у каналізації! Тут є чимало цікавих речей! А мій спадок ось!

Тиціан виклав з торби портрет товстенької замріяної тітоньки в металевій рамі, розбите глиняне горня й мідну тарілку.

— А решта?

— Яка решта? Це все, що я встиг забрати.

— Небагато. Але якщо десь тут захована карта, то ми її обов’язково знайдемо! — Хитрик узяв у руки рамку з картиною й покрутив на всі боки. — Нічого! Одні природні подряпини й підпис художника Тиціана.

Потім усі троє довго розглядали тарілку й уламок горня, але й там жодного натяку на карту скарбів не помітили. Лише на зеленій від часу тарілці дрібними буквами було вигравіювано: «Синку, доглядай за тарганами, міняй їм щодня повітря, щоб їхні крила не зблідли».

— Цей напис зробив твій батько? — здивувалася Дзвінка.

— Так! А що?

— Дивно, що він знав наперед, що ти заведеш авіаріум із тарганами і що вони будуть з крилами.

— Нічого дивного! Тато й подарував мені цих тарганів! У давнину, ще за часів своєї молодості, він плавав на острів Куба, де збиралися водяники з усього світу. Там і придбав цих авіаріумних комах! А потім передав їх мені разом зі спадком.

— Саме оцих двох? — Дзвінка і Дмитрик підозріло витріщилися на крилатих домашніх улюбленців. — Хочеш сказати, що вони прожили довше за тебе, більше ста двадцяти років?

— Саме так! — водяник із любов’ю глянув на тарганчиків, які мовчки слухали, що про них балакають. — Це на суші вони живуть два-три роки, а в підводних умовах можуть протягнути зо двісті, а то й більше!

— Просто живий антикваріат! — вигукнув Дмитрик і наставив лупу на тарганів. — О! Які вони цікаві! Очі такі розумні, голова й тіло вкриті окремими щитками, наче зі слонової кістки. Просто середньовічні лицарі в латах. А крила! Не гірші, ніж у метеликів. Тут якісь лінії.

— Ану, дай гляну! Ти вже стільки їх розглядаєш! — Джмеленя забрала в друга лупу й собі заходилася роздивлятися комах.

— Це я лупу приніс! — надувся Дмитрик, але відразу ж загадково посміхнувся. — Слухайте, а тарганів можна вважати батьковим спадком?

— Ну, так!

— Тоді вони також можуть бути зашифрованою картою!

Друзі разом зазирнули в лупу й ахнули! На тарганячих крилах були чіткі чорні лінії на попелясто-кремовому фоні. Деякі з цих ліній складалися у план-схему, інші були схожі на слова.

— Острів Закоханих! — прочитав уголос водяник. — Це ж карта нашого озера! Он затока з вербами, он місток! Але це тільки частина, тут нема залишків стіни та затоки біля неї!

— Усе просто! На крилах одного таргана вся карта не помістилася! Тому їх два!

Таргани зненацька встали біч-обіч і одним помахом розкрили свої мармурові крила. Тоненькі, набагато тонші за папір, пронизані тисячами жилочок, вони світилися кремовим полиском, і здавалося, що в темряві розквітла велика квітка з чотирьох пелюсток чи корабель розпустив свої вітрила. Тепер чітко було видно, що на них справді хтось наніс контури озера, загадкові лінії й позначки, а також попідписував усе це! Яка ювелірна робота!

Ропуха піднеслася на ногах, вирішивши діяти негайно. Водяник і двоє школярів надто довго дивляться на її їжу! Ще, чого доброго, самі її скуштують. І довгий жаб’ячий язик вихопився з рота й за мить повернувся з тарганом, зі здоровезним смачнючим тарганом! Ропуха закрила рот і вже збиралася сильно-сильно замружитись… слід сказати, що всі жаби ковтають очима: коли вони мружаться, очні яблука проштовхують їжу з їхнього рота до шлунку. Так от, тільки ропуха хотіла замружитись і ковтнути таргана, як водяник і діти перелякано зойкнули й замахали на неї руками.

— Облиш мого таргана!

— Це ж та сама ропуха, яку я забрав у діда Петра!

— Вона з’їла нашу карту! Тільки не ковтай!

Ропуха завмерла з тарганом у роті. Її вельми здивували нерозумні крики й вигуки. Чого вони так сполошилися? Ну, з’їла вона комаху, ну, природа в неї така, жаб’яча!