Читати книгу - "Нарис загальної історії"

Народ дотримується вірувань і обрядів — культ предків, духів, неба, Землі тощо, — які можна віднести до даосизму. Еліта відійшла від вірувань і релігійних обрядів, обійнявши світську етику, конфуціанство та філософський даосизм. Народ і еліта сповідують також, між іншим, індивідуально чи в більш або менш численних угрупованнях, залежно від епохи, буддизм. Зміст доктрин різних релігій на різних ареалах веде до двох висновків. Чіткі доктринальні писання посідають (у першому розподілі) місце між тими, які не можна вважати за релігійні закони, але слід розглядати як рефлексивні й етичні правила: грецька філософія, брахманізм упанішад, конфуціанство, філософський даосизм і ті, що виникають у УНІ—УІ ст. до н.е., і тими, що стали результатом історичного одкровення, яке персонально приписується певній особі: Мойсей (бл. 1250 р. до н.е.), Заратустра (бл. 1200 р. до н.е.), Будда (УІст. до н.е.), Ісус Христос (4 до н.е. — 29 н.е.), Магомет (570-632). Що ж до одкровень, то за однією класифікацією відділяються одкровення, які вказують на Творця, — зороастризм, юдаїзм, християнство, іслам, і ті, які на речі дивляться з точки зору походження та зникнення, — буддизм. Там, де виникли і закріпилися не релігійні зведення правил, відмічається прискорене і потужне повернення релігійного чинника, який, урешті-решт, включає їх до релігії одкровення: грецька філософія входить до християнства, індійська філософія — до буддизму та індуїзму (який не був персональним одкровенням), китайська філософія в буддизм і в містичний даосизм.

Аналіз релігійного чинника вказує на виникнення трьох можливих концепцій Абсолюту: арелігійний і/або агностичний Абсолют, предмет філософських спекуляцій і розвинений в етиці; іманентний Абсолют у буддизмі та індуїзмі; трансцендентний Абсолют в юдаїзмі, християнстві та ісламі. При цьому постають два історичних запитання, одне з яких стосується випадкового виникнення різних концепцій на різних ареалах, а друге — причин, з яких кожний ареал прагне ідентифікуватися з домінантною концепцією. Відповідь на перше запитання знайти майже неможливо за браком документів, і слід, очевидно, більше покладатися на уяву, ніж на факти. Відповідь на друге запитання має переважно політичний сенс.

Зовсім інша картина постає перед очима, якщо відвернути увагу від доктринальних зведень правил і звернути її на фактичні обряди та вірування людей, які здійснюють такі обряди й вірять, незалежно від того, належать вони до еліти, до народу чи до людців. У цій картині в око впадає поширення загадкових «надприродних сил» з двома характерними взаємозв’язаними рисами. Кожна сила контролює певний сегмент реального з огляду на своє становище, яке може або бути надреальним, або знаходитися в центрі реального, що відкриває нам очікування принаймні двох Абсолютів — трансцендентного та іманентного. За допомогою відповідних способів люди можуть спілкуватися з силами і повертати їхню дію собі на користь. Оскільки кожна сила спеціалізована, а людям потрібно використовувати кількох спеціалістів, кожне соціальне коло та населення, що до нього належить, матимуть у своєму розпорядженні арсенал сил, які приводяться в дію залежно від потреб. Ці «сили» записані різними й культурно обумовленими формулами. Завдяки таким записам вони постають як безликі «духи», антропоморфізації, іменовані «богами», натуралізація в формі предметів природи чи тварин, зведених у ранг богів, людські істоти, визначені видатними мовою доктринальних правил: християнські та мусульманські святі, бодхисаттви. Коли політична чи релігійна влада відчуває ідеологічну чи інтелектуальну потребу надати певної узгодженості цьому поширенню, перед нею відкриваються дві можливості. Одна спирається на рух від множинного до одиничного, коли належить доводити, що завдяки різноманітним видам посередництва всі сили є виразом однієї-єдиної сили. Друга можливість іде зворотним шляхом — від одиничного до множинного, визначаючи святих і бодхисаттв як таких, що більше наближені до причетності й злиття, і виділяючи їм проміжну позицію, яку можна тлумачити ортодоксально і яку можуть використовувати люди.

Ми умовно називатимемо «релігійним паразитизмом» використання для інших цілей дій, творінь, пізнання, властивих блаженним. Релігійний чинник дуже великою мірою схильний до паразитизму в цьому розумінні, а інші стани дуже зацікавлені в тому, аби використовувати цю його властивість. Діяти — означає переслідувати якусь ціль, попри непевність, яка стає то більш глибокою і нездоланною, що дія розвивається в своїй особливості, а ця особливість не має кінця. Незалежно від характеру своєї дії, дієвцеві завжди вигідно зменшити непевність. Це зменшення може бути об’єктивним, якщо опанування деякими параметрами збільшує його шанси на успіх. Воно може бути також і суб’єктивним, оскільки дієвець чинитиме успішніше, якщо буде впевнений у собі. Релігійний чинник перебуває в достовірних стосунках із Абсолютом, який за своєю природою та за означенням позбавлений будь-якої непевності в усіх мислимих сенсах. Релігійний чинник може вселити надію, що Абсолют буде поставлений на допомогу дієвцеві та сприятиме його успіхові.

3 чинником непевності можна впоратися двома способами. Частина чинника непевненості пов’язана з тим, що дія спрямована в майбутнє і що майбутнє непізнаване. Перший спосіб полягає в тому, щоб ліквідувати цю причину непевності одкровеннями про майбутнє. Відповідною технологією є пророцтво з його різноманітними методами. Усі вони базуються на принципі відповідності між явищами, що належать до різних класів: знаки, наявні в одному класі, дозволяють передбачити події в іншому. Другий спосіб полягає більш прямо в тому, щоб «завербувати» Абсолют як співдієвця в дії. Тут можливі дві методики. Одна спирається на договірний принцип do ut des[4]: відповідним чином людський дієвець робить з Абсолюту свого боржника і примушує його або щонайменше запрошує до взаємності. Практичними методами при цьому є жертви, які приносять заздалегідь або після успішної дії: їх можна вважати участю в прибутках. Другий метод тонкіший, і за ним потрібно повністю покластися на Абсолют, залишити йому право вирішувати, вірячи, що таке самозречення припаде йому до душі, та схилить його надати допомогу дії, що планується. Релігійний чинник і релігія придатні для всіх цих технологій і методів. Інша річ — релігії, чия доктринальна система може засудити певну технологію чи певний метод як святотатство: важко уявити собі, щоб іслам прийняв думку про взаємозобов’язувальний договір з Аллахом! Можна сказати також, що в разі використання релігійної технології жертвоприношення не все можна приносити в жертву.

Які стани можуть бути зацікавлені у зверненні до Абсолюту, щоб зменшити непевність? Відповідь очевидна: