Читати книгу - "Кілька років зими"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Так, я знаю цю жінку. Якщо вона послала тебе до мене, значить, на те були свої вагомі причини. Кажи прямо, що вам треба.
— Я повинен зв’язатися із кимось із підпілля. Казкарського підпілля. Негайно.
Із обличчя Холери Цвілліка миттєво зникла напівбожевільна посмішка блазня, він боязко озирнувся на всі боки і зробив знак Іванові, аби той нахилився до нього.
— А ти часом не той казкар, якого зараз розшукує вся поліція? Той самий, що зі своїми подільниками повбивав кількох таємних агентів і нахабно втік із-під носа цілого спецзагону, — Холера Цвіллік лукаво усміхнувся та впритул подивився безбарвними очима на Івана.
Іван відсахнувся від дивного діда, але той міцно схопив його за руку і силоміць втримав біля себе.
— Не бійся! Я не здам тебе отим псам. Я їх сам страшенно ненавиджу. Але будь обережний — вас розшукують, навіть оголосили нагороду за твою голову! І передай це тим, хто був з тобою під час тієї бійки. Їх також розшукують.
— Дякую за попередження. Будемо обережніші. Так, я той самий казкар. Іван-Казкар. То як мені знайти когось із підпілля?
— А нащо вони вам?
— Треба дещо з’ясувати. Можливо, вони допоможуть нам вийти на один слід. У мене забрали рукопис, дуже важливий. І я хочу його повернути.
— Напевно, писав нову казку? — всміхнувся дід. — Це ще небезпечніше тепер, ніж вбивати таємних агентів. Ти сміливий хлопець, Іван-Казкар! Гаразд, я пораджу тобі, як їх знайти. Але обіцяй мені одну річ.
— Яку саме? — Іван насторожився.
— Це незвичайне прохання. Особливо на теперішній час. Обіцяй мені, що ти обов’язково напишеш про мене у своїй новій казці… Напишеш?.. — дідусь суворо поглянув на письменника.
— Добре, напишу. Якщо буде матеріал, — тепер вже вимушено посміхнувся Іван.
— Гаразд, я чекатиму, хоч і не вмію читати! — дідусь хрипко розсміявся. — А вони — підпільники — самі тебе скоро знайдуть. Невдовзі тут щось станеться, і ти будеш безпосереднім учасником цього. Саме тоді знайдуться і потрібні тобі люди! — дідусь знову розтягнув свою гармошку і загугнявив якусь, нікому не відому, пісню, напевно, із сивої минувшини, коли навіть діди були дітьми.
Іван не зовсім розумів відповідь сивого дивака, але про всяк випадок обережно обдивився навколо себе. Начебто все виглядало спокійним.
Аж раптом його увагу привернув рух у дальньому кутку парка, і він мимоволі рушив туди. Там щось відбувалося, бо деякі діти покинули свої снігові забавки і теж потягнулися в той бік. Іван із подивом побачив, як на порожньому постаменті, де колись, напевно, стояла якась скульптура чи навіть пам’ятник, виробляв різні фокуси і трюки верткий і неймовірно рухливий чоловічок, що був схожий на задерикуватого горобчика. Не зважаючи на зимову пору, чоловічок був одягнутий лише в тонке циркове трико, поверх якого висів розтягнутий подертий светр, що був йому, вочевидь, завеликим, тому він постійно підтягував рукави. Його вже оточили діти й дорослі, які утворили тісне коло. Чоловічок жонглював кульками, пускав із рота вогонь, демонстрував картярські фокуси та виробляв інші неймовірні речі. Кожен його номер викликав у публіки захоплення, особливо у малюків, хоча при цьому дорослі боязко озиралися довкола.
Іван став позаду дітлахів і захоплено спостерігав за діями трюкача, навіть на кілька хвилин забув про справу, яка привела його до парку. Чоловік у трико й светрі дістав зі свого старенького саквояжу три невеликі чорні стаканчики і маленьку кульку та запропонував глядачам розгадати нехитрий фокус, і заходився поперемінно накривати кульку стаканчиками. Навіть дорослі залюбки відгадувати, під яким із стаканчиків — кулька, а Іван згадав, як ще у дитинстві на ринку свого рідного міста багато разів бачив цей фокус у виконанні мандрівних артистів чи дрібних шахраїв.
Його спогади перервав якийсь галас. Збоку виник невеличкий шарварок, хтось голосно зойкнув, одна дитина впала на сніг. Крізь натовп до постаменту, на якому творив свою нехитру магію хирлявий фокусник, продиралося кілька рішуче налаштованих поліцейських. Їхній невдоволено-грізний вигляд свідчив, що нічого доброго ані для самого фокусника, ані для глядачів не відбудеться. Начальник патруля підійшов до постаменту і голосно наказав:
— Різноманітні фокуси і трюки, продемонстровані в громадському місці, прирівнюються до написання і привселюдного читання або іншого виконання казок, вистав та сценок на їхній основі! Негайно припиніть порушення закону та злазьте з постаменту!
Фокусник навіть не подивився на суворого поліцейського, а спокійно продовжував жонглювати п’ятьма великими палицями. Тоді начальник патруля ударом гумового кийка збив із ніг фокусника і люто розкидав довкола весь його реквізит. Люди невдоволено загомоніли, але поліцейські почали відтісняти їх у різні боки. Тим часом хирлявий фокусник легко підвівся з землі і несподівано для всіх кількома блискавичними ударами, які радше нагадували помахи пташиних крил, поклав на землю головного патрульного, а потім нашвидкуруч почав збирати зі снігу свої розкидані речі. На допомогу начальникові кинулися інші поліцейські. Але за кілька секунд і вони занурилися обличчям у сніг — кволий на вигляд вуличний артист виявився насправді не таким уже й безпомічним.
Утім, із усіх кінців парку до місця інциденту збігалися інші патрулі. Іван оцінив небезпеку, яка також загрожувала і йому, а тому вирішив негайно зникнути. Зненацька прямо перед ним з-за дерев вискочив цілий загін поліцейських і людей у чорних плащах, один з яких — із забинтованим обличчям і загіпсованою рукою — несподівано заволав, побачивши перед собою Івана:
— Дивіться, це той казкар, якого ми розшукуємо! Це він та його друзі покалічили мене і повбивали інших агентів. Хапайте його, хапайте негайно!
До Івана кинулося одразу четверо поліцейських, а він, від несподіванки, закляк на місці й не мав
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Кілька років зими», після закриття браузера.