Читати книгу - "Етюд із метеликом"

— Вам не подобаються моделі? — почулося від дверей репетиторської.

На нього примружено дивилася незнайомка. Струнка, височенька, з прямим світлим волоссям, розсипаним по плечах, у зеленій, з малахітовими розводами сукні та з такими ж малахітово-зеленими очима. Десь він її вже бачив. Ага, це ж та, що сиділа біля іменинника, Левко ще подумав, що то нова Сашикова пасія. Якби була брюнеткою, то можна б за відьму прийняти, подумав. Бо ж такі зелені очиська тільки у відьом та русалок-повітруль бувають. Але відьми, звісно ж, чорняві.

— І як ви здогадалися?

— Це було неважко. Якби подобалися — не вийшли б із зали.

— Ну, як вам сказати… А ви часом не модель?

— Я ж тут, а не там.

— Це не відповідь.

— Тоді й так, і ні.

— Тобто?

— Була трішки. Ще в десятому класі записалася в агенцію до Руслани Зенюк. Чули про таку? Щодня після уроків бігала. Хто до репетиторів з англійської чи математики, а я — до агенції.

— А як же з англійською й математикою?

— З англійської й без того мала «відмінно» — у мене особливі здібності до іноземних мов. А математика мені — як лисому гребінець.

— А уроки дефіле?

— Уявіть собі, пригодилися. Пізніше навіть «Міс університету» стала.

— А далі?

— В університеті якраз після конкурсу краси створили театральну студію. «Жар-птиця» називається. Чули про таку? От я й пішла туди.

— І грала, звісно ж, тільки принцес…

— Ну чому ж тільки принцес? Королеву теж грала!

— Я б подивився.

— Шкода, нас уже не зібрати. Залишилося трохи більше місяця до державних іспитів. Не до вистав, як ви самі розумієте.

— І куди збираєтесь?

— Зараз — додому. Може, підвезете?

— Якраз думав викликати таксі.

— Таксі? — тоненькі стрілочки брів від здивування стали сторчма над зеленими очима. — Хіба такий відомий режисер не має свого авто? Або… хоча б службового?

Його приємно лоскотнуло слово «відомий». Натомість кольнуло нагадування про авто. Своє… Службове… На перше не дуже розженешся з його зарплатнею. А друге… Та в них навіть головний режисер, сам грізний і могутній Мих-Мих, його не має. Що вже казати про молодого, хоч і нібито перспективного. Прийняли його до театру на ставку актора. Обіцяли — тимчасово, хай поки набирається досвіду, а там і ще одна режисерська ставка з’явиться. Але недаремно кажуть, що немає нічого постійнішого, ніж тимчасовість.

— А з чого це ви взяли, що я його не маю? Просто довелося відпустити водія, а сам я трохи підшофе. От і… Така історія.

— Ну що ж, таксі то й таксі, — погодилась вона милостиво й простягнула руку з тонкими, але міцними пальчиками. — Гала.

— Яке рідкісне ім’я — Га-ля.

— Ви й справді підшофе. Гала. Як дружина Сальвадора Далі.

— Лев…

— Знаю, знаю, — пропекла наскрізь зеленим поглядом.

— Звідки?

Вона засміялася. Мовляв, ну хіба ж так важко здогадатися?

— Звідти! — виразно показала зеленими очима на сцену. — Я ваша фанатка. Давня. Ще як ви Степана в «Боярині» грали, а ми тоді всім своїм одинадцятим класом прийшли на виставу, дивилася й думала: «Я б із таким чоловіком де завгодно жила. Хоч на Північному полюсі». А та ваша «вамп»… кепсько зіграла Оксану. Я всі ваші ролі знаю, і режисерські постановки теж.

— Як же це я досі не знав, що в мене така фанатка! — усміхнувся він.

— Тепер знатимете. І не забудьте!

— Ніколи!

Вона пішла до виходу, як добре вишколена модель: спинка рівна, голівка піднята, ніжка за ніжку… Він покірно поплентався за нею, наче загіпнотизований. Про Віку навіть не згадав.

Перед початком нового театрального сезону, прихопивши пляшку вірменського коньяку та коробку грильяжних, постукав у двері головного. Мих-Мих, із фірмовою чорно-сріблястою мих-михівською щетиною й свіжою болгарською засмагою, справді схожий на великого бурого ведмедя, що нагуляв жиру на літніх харчах, розпростер обійми.

— Що новенького?

— Новенька. Дуже цікавий типаж. Справжній діамант. Тільки відшліфувати трохи. Візьміть, Михайле Михайловичу, у трупу — не пошкодуєте. Нам же потрібна молодь. Ви ж самі казали…

— Невідшліфований діамант, кажеш? Хм… Без театральної освіти, значить. Угадав?

— Як завжди.

— А хто ж буде шліфувати цю неофітку?

— Я, Михайле Михайловичу! І вона не неофітка, уже грала — у студентському театрі. Його наша Маргарита Павлівна створила… Ви ж пам’ятаєте Маргариту Павлівну? Вона в нас завлітом працювала, а як вийшла на пенсію…

— Зрозуміло! — іронічно глянув Мих-Мих. — Усе зрозуміло. Ну, покажи мені цей самородок. А раптом і справді…

На роботу Галу прийняли. Але «раптом» не вийшло.

— Виставте звідси цей манекен! Викиньте геть цього вішака! Це сцена, а не вітрина магазину одягу! — зарепетував Мих-Мих уже на першій репетиції.

— Вона ще й досі тут? Я кому сказав виставити її з театру? Де це бачено, щоб Кайдашева Мелашка ходила, як королева Марія Стюарт! — метав громи й блискавки на другій, наливаючись темною кров’ю від праведного гніву.

Зазвичай головний являвся на Левкові репетиції вже перед прогоном, а тут — як затявся. Тільки зберуться в репетиційній залі — а він як Пилип із конопель. Ніби спеціально приходить на Галу подивитися. Мабуть, донесли грізному й могутньому про Вікторію. Про її нервовий зрив, про те, що після лікарні збирається покинути театр. От він і напосівся. Вікторія — Мих-Михова «хрещениця», він вів