Читати книгу - "Етюд із метеликом"

Левко теж затявся: якщо піде Гала — піде й він. Але Гала й не збиралася йти. Терпляче переносила вибухи імпульсивного Мих-Миха — ні слова, тільки зблідне як стіна та губки закусить до крові. А поверталася з театру в його «малосімейку» — і знову за роль. Він учив її перевтілюватися, входити в образ, пластично рухатися, проникливо говорити, передавати почуття. Вражений її терпінням і затятістю, уперто, захоплено й закохано, як Пігмаліон Галатею, ліпив із неї актрису, вдихав у неї вогонь. І сам дедалі більше палахкотів.

Чи то він виявився справді таким добрим учителем, а чи вона — зразковою ученицею. Але зрештою навіть грізний і непоступливий Мих-Мих змінив гнів на милість:

— Я ж казав, успіх — це п’ять відсотків таланту й дев’яносто п’ять — наполегливої праці. Працюй, Галю.

Він уперто не називав її Галою.

За кілька місяців молода дружина Левка Терена мала вже головну роль у драмі за п’єсою місцевого автора, за рік зіграла Мотрю в «Мазепі». А ще за два місяці…

Цього кругленького шанувальника театру вони між собою називали не інакше як «мнясокомбінат». Він завжди сидів на першому від проходу правому місці в четвертому ряду, призначеному зазвичай для місцевих вершків. Як цей чоловік піднявся на бізнесовий Еверест — залишалося загадкою з кількома невідомими. Подейкували, що в бурхливі роки рекетирства й перерозподілу майна він був підставною особою в якогось провладного скоробагатька, який зареєстрував на нього одне зі своїх м’ясопереробних підприємств і сплачував йому за цю комерційну таємницю відсотки. Не вельми переобтяжений клопотами, фіктивний підприємець полюбляв тоді ходити на всілякі конкурси краси та попсові концерти, де неодмінно засвічувався як спонсор — «від імені мнясокомбінату».

Спонсорство було невелике — з десяток-другий квитків, куплених то для пенсіонерів, то для студентів, то для школи-інтернату. Зате фейс «мнясокомбіната» засвічувався поряд із «зірками», а ім’я засідало в головах глядачів. До того ж він із якоюсь маніакальною впертістю увіковічнював себе на фотографіях із відомими людьми. Згодом ті фотографії з’являлися в усіх місцевих газетах — разом із його особистими привітаннями до всіляких свят, а також поряд із текстами передвиборчих обіцянок.

Потім від справжнього власника м’ясокомбінату в місті й слід пропав. А фіктивний став розширювати володіння й виходити на перші ролі: купив диплом про вищу освіту, чим любив похвалитися та що не заважало йому тричі помилитися при написанні власного прізвища, систематично висував свою кандидатуру то на місце депутата, то на посаду міського голови й регулярно з’являвся на прем’єрах театру. Мабуть, театр символізував для нього вищий рівень значимості, ніж естрадні концерти.

Біля «мнясокомбіната» в четвертому ряду зазвичай мостилися двоє його помічників — один із них ні на мить не покидав тіло шефа, а другий щоразу після вистави виносив на сцену величезний букет і промовляв одну й ту ж незмінну фразу: «Від Анатолія Порфировича!» Міг би й не казати — у букеті неодмінно чипіла листівочка, у якій було зазаначено ім’я палкого шанувальника. У Гали назбиралося вже з десяток таких листівок.

Після тієї прем’єри все було, як завжди. «Мнясокомбінат», його помічники, букет із листівкою. І фуршет у банкетному зальчику, розміщеному в лівому крилі фойє, поряд зі сценою. Основа фуршету — ковбаса та балики від «мнясокомбіната», обрамлені скромною зеленню салатів від адміністрації театру. Самого ковбасного короля не було. Гали — також. Левко навпростець, через сцену з погашеним уже світлом, побіг до її гримувальні. Смикнув за дверну ручку — зачинено. «Мабуть, пішла в банкетний через фойє», — подумав і повернувся назад. І вже за кілька кроків від гримувальні почув якийсь шурхіт за її дверима. Кинувся назад, ударив плечем у двері так, що ті вилетіли з утлої рами. Вони були там…

Він навіть у тлусту «мнясокомбінатову» пику не зацідив. Не встиг. Якусь мить стояв, наче блискавкою вражений. А коли отямився, Галиного фаната мов вітром здуло. Гала заплакала. Її сльози обеззброїли його.

— Ти ж так любиш повторювати свого улюбленого Шекспіра: «Життя — театр…» А це… Це просто роль. Така роль поза сценою…

— Роль… — автоматично повторив він.

— Вимушена, — додала вона.

— Вимушена… — повторив він. — А чому?

— Чому роль? Чи чому вимушена? — тінь іронічної усмішки ковзнула обличчям, з якого вона ще не встигла зняти грим.

— І те, і друге.

— А ти хіба припускаєш, що я можу любити цього рудого кнура?! Цього тупого тлустого «мнясокомбіната»?! — аквамариново-сині очі Гали (лінзи — під колір сукні) спалахнули праведним гнівом.

— А якби він був не рудим, не тлустим і не тупим?

— Ти на що це натякаєш? Та мені ніхто, крім тебе, не потрібен! Ніхто-ніхто-ніхто! А цей «мнясокомбінат»… Він обіцяє гастролі до Києва й запис на телебаченні. Розумієш? Запис на центральному телебаченні! Статтю в газеті! Знаєш, скільки це коштує? Ти можеш це зробити на свою зарплату? Не можеш. То хоч зрозумій! Ці дванадцять квадратів «малосімейки»… Чути, як за стіною в сусідів комар дзижчить… Цей Мих-Мих, у якого ти під п’ятою! А не буде Мих-Миха, з’явиться на його місці хтось інший. Ти ніколи не станеш головним. Тобі ж до всього байдуже, крім сцени. Усе твоє життя — тільки територія сцени. А що ми за це маємо? Я більше так не можу! Не мо-жу!

Авжеж. Щоб розуміти, грошей не треба. Не таким вона уявляла життя актриси, тим більш — дружини режисера. Блиск, овації, квіти. А опісля… А їй же весь час хочеться почуватися королевою. Міг би здогадатися ще тоді, коли вперше побачив її. Той затятий фанатичний блиск в очах дівчинки, яка вже зіграла роль королеви в студентському театрі й вирішила будь-що нею стати. Той чіпкий і впертий погляд крізь малахітово-зелені лінзи. Він допоміг їй піднятися на одну сходинку до трону. Усього на одну… А далі? А що ж далі?

І раптом його пронизав дикий страх, аж у грудях похололо. Навіщо він їй? Тепер вона може обійтися без нього, може покинути його. Вона може… А він без неї — ні. Схопив Галу за плечі, рвучко шарпнув до себе, притиснув.

— Боляче! — скрикнула вона.

— Не хвилюйся. Будуть гастролі. Будуть…

— Ой, Левчику, як я тебе люблю! Тільки тебе! Одного-однісінького на всьому білому світі! Ти такий добрий, такий благородний… Думаєш, я не знаю, як ти захищав мене перед Мих-Михом? Думаєш, не здогадувалася, що ти сам купував букети, щоб мені їх дарували після вистави? Але це було на початках. А тепер я справді заслуговую тих букетів. Правда ж, заслуговую? Правда ж?

— Правда.

— Тепер… У мене виросли крила, і їм треба польоту. Або я «зірка», або… Або все, або нічого. Я така. Розумієш?

— Та розумію! Заспокойся…

Вони зайшли до банкетної зали разом. А прокинувся він там під ранок сам. Не пам’ятав, скільки випив, що говорив, як «вирубався» і коли пішла