Читати книгу - "Блукаюча у часі"

— Ми вже не опалюємо. Взагалі, будинок великий. Я здаю кімнати, може і вам колись згодиться. — Ханна говорила протяжно, з нотками хрипоти. — Після смерті чоловіка живу сама. Проходьте. — Кімната, в яку нас було запрошено, вразила мене з першого погляду. Адже зовнішній вигляд будинку був занедбаний, але тут було прибрано, підлога натерта до блиску, і мебльована по останньому слову моди 17 століття: бароко з елементами класицизму. Все тут кричало про французький стиль — мальовничі плафони, дзеркало, що було частиною стіни. Стіни прикрашені білим мармуром. Тут були й крісла, і табурети, і торшери, і кабінети драпіровані золотом. Якось це не клеїлося з моїми уявленнями про відьом та їх помешкання. Наливши чай у фарфорові чашки, господарка будинку сіла в оксамитове крісло і пила маленькими ковточками гарячий чай, мовчки розглядала мене, ось на обличчі з’явилася хитра усмішка. Звела брови, нахмурилася, ніби при великому невдоволенні, корпус прогнувся вперед і жінка сказала: «Жахливу гру ти затіяла моя люба. Це буде не просто». Далі знов тиша. Своїм гострим зором вона ніби сканувала мене. Зір — рентген. Я почувала себе ніяково, совалася на стільці, руки тремтіли, хотілося пити, але чай був занадто гарячий. Мені навіть здалося, що він і не охолоджувався, а навпаки, ставав ще гарячіший. За декілька хвилин вода в чашці зашипіла, покрилася бульбашками, пішла гаряча пара та врешті вода перекинулася через край, опікуючи мені руки.

— О, так! — Вдоволено промуркотіла відьма. — Вода — це твоя пристрасть до чоловіка. І як бачиш, — вона облизала губи, — дуже гаряча. Я допоможу тобі. Ходімо. — Ми встали. — Ні, - звернулася вона до Олени, — ти залишишся. Це таїнство та здійснюється воно без сторонніх! — Олена була сердитою, але залишилася на місті. Я тоді не звернула увагу на те, що вони постійно переглядалися, ніби спільники.

Ми пройшли в іншу кімнату, суміжною з цією. Там було темно. Всі стіни були завішані бордовими шифоновими шторами. В центрі стояв стіл на високих ніжках, таких, що дорослій людині він доходив до грудей. Відьма розкрила штори, відкриваючи великі дзеркала, які були розписані усілякими незрозумілими для мене символами. Я могла заприсягтися, що то була кров. Більше ніякої атрибутики. Я нервувала, але той факт, що відьма і зовсім не відьма, дуже розчарував мене, я хотіла побачити банки зі заспиртованими органами й таке інше. Трави, там всілякі, очі жаби, і відьма повинна бути якоюсь страшною, старою, а це. Якась афера, я майже впевнена. І цей дешевий трюк з чаєм? Жінка підвела мене до столу, сама стала навпроти.

— Він буде твоїм, якщо в тебе вистачить мужності та впевненості.

— Я згодна на все.

— Це не простий випадок, до мене приходили різні люди, одних не любили, інших ненавиділи чи хотіли піти зі сім’ї. А твій… Тебе кохає один чоловік (одна істота, подумала відьма) і хоче бути з тобою вже давно. Запам’ятай, все що ти б зараз не зробила, все повернеться до тебе троєкратно! Всі наслідки ти візьмеш на себе.

— Я сказала, що згодна. А які можуть бути наслідки? — Хання зняла рукавички. Її кістляві пальці прикрашали гострі нігті, в тон кров’яній помаді. Вона дістала із-за спини згорток з пожовклого пошарпаного паперу.

— Коли прийде час розплати — ти дізнаєшся.

— Так — так. — Сказала я скептично. Коли відьма сказала про чоловіка, я думала, що вона має на увазі — мого пастора. — А це що?

— Контракт. Справа твоя непроста, бо твій коханий служитель Бога. Отже, зламати його волю прийдеться перед Богом, бо він присягнув йому. Я допоможу, проте відповідати не хочу. Занадто небезпечно. І всі наслідки, як я вже сказала, ти візьмеш на себе. — Я завагалася. Відьма зачаровувала мене своєю незвичайною зовнішністю і тембром голосу, але мені стало лячно. Про Дмитра вона точно дізналася від Олени. А ця витівка з контрактом? Ханна відчула мій сумнів і те, що я можу піти. — Подивись у протилежне дзеркало з пурпурною окантовкою, відьма простягла руку. — Дивись…. — І я дивилася. В дзеркалі я бачила Дмитра. Він стояв на колінах перед образом святого і молився. Не вірилося, що це трюк. Ось наша церква, ось він, я підійшла, холодна поверхня дзеркала неприємно пестила руку. Я чула його шепіт. Він просив у Бога, дати йому сили, не піддатися на спокусу, дати йому волю й приборкати плоть. Він молився так яро, що я бачила краплини поту на його чолі. Ладне мужнє обличчя поєднувало в собі метал і оксамит. З одного боку — досвідчений чоловік, з іншого — хлопчик з повними сліз очима та грайливими ямочками на щоках. Як можна встояти!

— Про кого він молиться?

— Слухай люба моя, слухай.

— Молюся щоб побороти моє бажання до Моніки, потяг до неї хай не завадить моїй місії на землі.

— Любить! — Викрикнула я. Цього було досить, щоб я вкрай втратила голову. В цей момент видіння стало мутним, образ Дмитра щезав. Я почала терти дзеркало, але марно. Коханий зникав, ставав далеким і туманним. Що казати вже про те, що я не знала різницю між любить і жадає. В той час, в тому віці, для мене це було одне і теж саме. І відьма мене лише підбадьорювала і підштовхувала. Як і Олена, до речі. А щодо Дмитра, то він теж був дуже молодим і чоловіком і священиком. Тіло диктує своє, і Дмитро розумів це. Звісно він молився, щоб перебороти спрагу пристрасті. Все це природно. Але ж я зрозумію це тільки згодом.

— Покажи ще! — Крикнула я, вдаривши по дзеркалу.

— Тихо. Пані побачить ще, згодом. Якщо ви погодитися, то він невдовзі стане вашим. — Як тоді я мало розуміла! Бажання і пристрасть так відрізняються від кохання. Бідолашний пастор, він боровся із собою, зі звичайним потягом до жінки. Але пристрасть… Вона сильніше чим ми думаємо.