Читати книгу - "Кривавими слідами"

Вівторок, 22 січня 2019 року. 13:45

Скляр уже майже дійшов до місця роботи, коли йому зателефонував Нагай та повідомив, що пошуки в річці досі не дали нічого, а от навігатор привів аж до Києва. Саме там у машину хтось підсів, і далі невідомі поїхали до міжнародного аеропорту «Жуляни». Проте, оскільки машину припаркували в «сліпій» зоні, отримати зображення того, хто приєднався до підозрюваного, немає змоги. Єгор спохмурнів: «Гарно ж усе прораховано».

– Брат дружини Вітторіно літав до Мінська, – зауважив Скляр, нахмуривши брови.

– Із Борисполя, – коротко відповів Тарас, зовсім підтявши надію, що зажевріла у Скляра.

Єгор привітався з колегою, який саме приїхав до міськвідділу. Провів його поглядом, але насправді на автоматі: у голові кружляло чимало запитань. Найперше його турбувало, що з’явився новий фігурант. Та й навіщо вбивцям їхати до аеропорту?

– Перевірте, чи в той день були рейси до Італії, – наказав Скляр.

– Якраз зб…ємося це зробити, – у телефоні щось зашипіло, голос Нагая ненадовго пропав, однак Скляр чудово зрозумів відповідь.

Слідчому зовсім не подобалася те, про що вони дізналися. Тепер видається можливим найгірший варіант: убивця хтось із Італії, про кого вони нічого не знають. І виходить, що ця людина могла вже повернутися на батьківщину.

– Перевірте не тільки той день, – вирішив уточнити Єгор. – Перевірте всі дні, включаючи сьогоднішній. Чи не літали літаки до Італії в ці дні…

«Що за дурня! – подумалося Єгору. – Звісно, що літали…»

– Головне – перевірте, чи не літали в рідне місто Вітторіно, Барі. Або до якогось міста, звідки легко дістатися Барі.

– Зрозуміло. Добре, – відказав Тарас.

Уточнивши ще деякі деталі, слідчий з опером попрощалися.

«Все одно, що шукати голку в копиці сіна», – роздратувався Єгор.

Слідчому хтось посигналив. Він відволікся від думок про роботу і помітив, що вийшов на проїзну частину. Насупився ще більше: за кермом машини, яка сигналила, виявилася Власта. Жінка навіть не привіталася, хоч Єгорові до цього було абсолютно байдуже. Скляр відступив, даючи змогу проїхати. Він помітив, що вони з Валентином когось привезли. Очевидно, затриману.

«До Ілони Вітторіно», – вирішив слідчий.

Вівторок, 22 січня 2019 року. 16:17

«Здається, погода покращується», – подумав Скляр, помітивши, що пішов сніг. І не просто сніг, а лапатий. Сирість поволі поступалася морозу. «Це більше схоже на зиму».

Подивився на годинник. На шістнадцяту тридцять він домовився про зустріч з Ілоною Вітторіно. Хотілося б раніше, та виявилося, що в неї плани, які, на жаль, вона не могла скасувати. За її словами – особисті, із Крістіною. Ну що ж, як є, так є.

Глянув на триповерхову будівлю, у якій дружина Вітторіно винаймала приміщення для своєї лікарської практики. Великими літерами зверху написано: «Офісний центр». Щоправда, знизу, на першому поверсі, знаходилося кафе, добре знане серед поліцейських. Як і всі заклади, що працюють довше, ніж до одинадцятої ночі. Біля таких патрульні частенько пильнують уночі: після весело проведеного часу з уживанням алкоголю (а тут є до того ж і дискотека) водії часто не бажають викликати таксі й сідають за кермо напідпитку. Ну і, звісно, ніхто не скасовував розбірок між п’яними, на які скаржаться люди, що проживають поряд. Так, не готові ще в нас до закладів, які працюють довше одинадцятої.

Цікаво, що помешкання Мáрко Вітторіно знаходилося хвилинах у десяти їзди звідси. «Певно, – спало на думку слідчому, – місце роботи підбиралося так, щоб добиратися було недовго. І саме тоді, коли подружжя ще жило разом».

Вівторок, 22 січня 2019 року. 16:22

Було трішки рано, та слідчий вирішив не чекати. Заскочив у будівлю і відразу піднявся на другий поверх. Зрозумів, що вчинив правильно. Крізь скляні стіни побачив, як Ілона Вітторіно та Крістіна саме знімають верхній одяг.

– Можна? – зазирнув досередини.

Він розумів, що варто було зачекати, поки вони роздягнуться і хоч трішки переведуть подих після морозної вулиці, та не в правилах Єгора було церемонитися, коли над ним висіла нагальна справа. Його ніколи не турбувало, що подумають про нього інші.

– Звичайно, – відказала Ілона.

Помітно, що жінка не чекала його раніше зазначеного часу, проте і словом не обмовилася. Натомість увічливо привіталася і попрохала Крістіну зробити те саме. Дівчинка послухалася. Єгор помітив, як у дитини в очах майнув страх. Рожеві після вулиці щічки поволі почали бліднути. Не дивно, він у неї асоціювався з надто неприємними спогадами.

«До моєї появи їм було весело», – констатував слідчий, спостерігши, як змінилися вирази їхніх облич: якщо Крістіна злякалася, то Ілона миттю посерйознішала. В очах у неї з’явилася тривога.

– Ми впораємося до п’ятої? – поцікавилася Вітторіно, відтак уточнила: – У мене на п’яту пацієнт.

Жінка щойно повісила на гачок своє коричневе пальтечко і саме мила руки. Натомість Крістіна недбало кинула свою куртку на диванчик для клієнтів.

– Упораємося, – запевнив слідчий. Перевів погляд на малý: та і досі не зводила з нього наляканих оченяток.

– Сонечко, сходи, будь ласка, до Руслани, поцікався, як просувається пошиття сукні, – попрохала мачуха Крістіну. – Але спершу повісь нормально верхній одяг.

Дівчинка мовчки виконала прохання Ілони, прихопила ведмедика, вимащеного синьою фарбою, і вийшла.

– Тільки не бігай сходами, я тебе прошу! – гукнула Ілона навздогін.

Дівчинка і справді уже приготувалася бігти, та відразу, як і щойно, мовчки послухалася.

– У Руслани вона затримається хвилин на двадцять. Ще ніколи вона швидко не відпускала Крістіну від себе. Вони гарні друзі, – пояснила Ілона, зачиняючи скляні двері.

– У вас тут затишно, – не втримався від компліменту слідчий, роззираючись.

Стоматкабінет хоч і виявився невеликим, проте був дуже світлим за рахунок широких вікон та скляних дверей і стін.

«Відкритість – модна тенденція», – пригадав слідчий нові віяння у світі.

– Сідайте, у ногах правди немає, – вимушено усміхнулася Ілона і, присівши на стілець на колесиках, під’їхала ближче до маленького салатового диванчика, на який усівся слідчий.

Скляр відволікся від непроханих думок, зосередивши погляд на Ілоні Вітторіно. Жінка ще не встигла вдягнути білий халат, акуратно складений на спинці стільця поряд із кріслом пацієнта. Як і минулого разу, на Вітторіно була сукня. Тепер, звісно, інша: коричнева в’язана, гарно обтягує струнку фігуру, шия закрита горловиною. І туалетна вода: та сама. Та, яка навіює стільки спогадів.

«Цікаво, вона завжди носить тільки сукні?» – зринуло в Єгора запитання, коли він присів на диванчик, призначений для клієнтів. От тільки тут відчуття комфорту, що так неочікувано огорнуло, зникло: спинка виявилася надто прямою і твердою – геть незручно для спини.