Читати книгу - "220 маршрутів"

— Добре тобі казати! — Міколай не здавався. — А що б ти відчував?

— Наче хтось мені в лице плюнув.

— От бачиш!

— Іноді просто потрібно втертися. Немає іншого виходу. Такі типи можуть створити добрячі проблеми. Ти хочеш мати їх на голові всі три роки?

Міхал говорив логічно, але Малого це не переконало.

— Два.

— Без різниці. Тижня достатньо, щоб вони тобі ще щось зламали. І через що? Через якісь нещасні палички? Я тебе благаю. Хочеш, я завтра поїду до центру і куплю тобі точно такі?

— Ти нічого не розумієш!

— Я розумію достатньо, щоб дати тобі пораду: забий. У мене багато друзів, деякі навіть ходять на карате або тайський бокс, але ж я не забезпечу тобі цілодобову охорону! А це можуть бути вперті чуваки, краще не ставати їм на дорозі. Навіть якщо наступні кілька днів ти соромитимешся сам себе. Забий, ти ж чудово розумієш, що це найкращий вихід. Через тиждень забудеться.

Міколай плакав. Зі злості, від розпачу, через вражену гідність. Міхал не виправдав його сподівань. Ще й це на додачу! Раніше, коли вони сварилися — то вже сварилися, коли гиркалися — то слів не добирали, та якщо когось із них ображали, вони закопували сокиру війни й ставали одне за одного горою. Це і є найкраще в старших братах і сестрах: упевненість, що хтось тебе зрозуміє, що вони вже лишили такі проблеми позаду й мають із цього приводу власну думку. Малий рідко радився із братом, а коли це робив, це мусила бути виняткова ситуація, як-от сьогодні. Досі він завжди знаходив підтримку, а цього разу — розчарування. Та колись, видно, мав статися цей чортів перший раз!

— Гей, ну, не реви. Думаєш, мені це подобається?

— То нащо ти так говориш?

— Бо так треба.

— Ну, та...

Міхалові стало шкода Малого. Він сидів весь такий заплаканий на його ліжку, просто втілення горя й розпачу. Якби в нього була вільна сотка, точно б йому віддав. Єдина заковика — він майже ніколи не мав вільних сотень. Гроші Міхал був частіше винний, до того ж зазвичай Міколаєві. Тому він гарячковито шукав якихось інших ідей, як зробити йому приємність чи хоча б на мить підняти братові настрій.

— Брудний уже цей гіпс, — почав він зовсім іншу тему.

— А яким йому ще бути?! — пробурчав Малий.

— Я знаю? Може, б його трохи...

— Що?

— Ну, це, трохи облагородити? У мене лишилося ще трохи чорного спрею. Скільки тої роботи?

— Думаєш?.. У чорний?.. — удаючи байдужість, зацікавився Міколай. Він ще ні в кого не бачив чорного гіпсу. Чорний гіпс. Так! Чорний гіпс щось говорить про людину. Це не може бути звичайний перший-ліпший чувак. Це хтось із характером. Хтось крутий. Тимчасово беззахисний, але ж не назавжди. Чорний гіпс — це стильно. Чорний гіпс — це однозначно хороша ідея!

— Тільки треба спуститися в підвал, бо ця фарба страшенно смердить, — сказав Міхал, побачивши в очах Малого згоду й приязнь, що пробилися крізь дитинне розчарування.

— Тільки не замалюй мені автографи! — упевнився Міколай. Він уже уявляв себе, як у кліпі гангста-реперів: ось він іде шкільним коридором і минає всіх ворогів, а ті завмирають від страху. Ну! Із чорним гіпсом він почуватиметься, наче в нього під светром справжній «калані».

— Звичайно ж, ні! Усе залишиться на місці.

— Гаразд. Давай! — погодився Малий.

Принаймні це він міг зробити, щоб відновити власну гідність.

— Не забудь, у тебе сьогодні контрольний візит у лікарні. Мийся добре! — гукнула мати крізь зачинені двері ванної.

— Сьогодні? О котрій? — Малий не намагався запам’ятовувати терміни, які стосувалися лікування. Зрештою ці дні й так були видерті з життя. Завжди натовпи в коридорі й кілька годин суцільного нудьгування, коли не виходило зосередитись навіть на найцікавішому коміксі.

— На два перші уроки сходиш. Думаю, раніше дванадцятої ми й так не потрапимо до лікаря. Приїдеш на Шасерів 188-м автобусом. Ти ж знайдеш ортопедичне відділення? Я займу чергу раніше. А це що таке?! — мати заніміла, побачивши метаморфозу, що відбулася з гіпсом відучора.

— Він був брудний, — спокійно відповів Малий.

— Як це брудний?!

— Звичайно. Вимазався. І Міхал мені його пофарбував.

— Ви обоє подуріли?! Що це по-вашому — гіпс чи графіті?! Міхал!!!

Заспаний Міхал, ледве розклеплюючи повіки, теж не розумів, через що здійнявся такий галас.

— Що?

— Ви що наробили?! — матері пересохло в горлі, на обличчях синів і далі відбивався подив, а обоє вони були істинним утіленням невинності.

— Розслабся, ма! Нічого ж не сталося. Невеличкий тюнинг, велике діло!

— Невеличкий тюнинг?! Саме сьогодні?! Перед контрольним візитом? Просто геніально! Маєш ще якісь ідеї?!

— Він був дуже брудний... — примирливо сказав Міхал.

— Не треба мені тут цих казок! У ваших кімнатах теж нестерпно брудно. Хіба я влажу туди ні сіло, ні впало і під приводом прибирання заквацюю стіни фарбою?!

— Вибач.

— Ні, з мене годі! Цікаво, чи можна застрахуватися від наслідків виховання власних дітей? Я вже не маю сил! Я думала, що в мене двоє синів із середньостатистичними розумовими здібностями. А виявилося, що вони графітчики-авангардисти! Спеціалісти з розмальовування гіпсу! Ви в курсі, що означає передбачати наслідки власних дій? Цього вчать у дитсадку і в початковій школі! Страх подумати, що вам ще спаде на думку!