Читати книгу - "220 маршрутів"

— Зате не нудно! Цей гіпс був жахливий, погодься. А тепер він стильний. Виділяє Малого з натовпу.

— А ти що, якийсь стиліст моди, чи хто?! Малий хай виділяється з натовпу іншим чином. Батько скидає із себе будь-яку відповідальність, а я потім мушу через вас червоніти!

— Видихай, бобер! Присягаюся, ви зробите фурор у лікарні!

Як Міхал і передбачав, гіпс Малого й справді зробив фурор. Принаймні в школі. Однокласники Міколая навіть пошкодували, що тепер ніхто не зможе на ньому розписатися. Натомість лікар був зовсім іншої думки.

— Це що таке?!!

— Пане лікарю, я дуже перепрошую, вони це зробили без мого відома, — пролебеділа мати. — Я вже висварила їх удома... — додала вона примирливо, та ортопед явно не збирався на цьому зупинятися.

— Таблетки ти теж перефарбовуєш, перш ніж проковтнути?!!

— Ні, — знічено промимрив Міколай.

— А чому? Класно було б!

— Хлопці кажуть, що він був брудний ... — Йоланта Вербицька з останніх сил намагалася рятувати ситуацію.

— Брудний?! Ну, то, друже, ти знайшов чудове рішення й тепер матимеш чистий. Не виключено, що на наступні чотири тижні.

— Скільки?! — вигукнув вражений Міколай. — Чотири тижні?! Ще чотири тижні?!!

Чотири тижня сверблячки? Чотири тижні смороду? Наступні чотири тижні залежності від інших?! Знову чотири тижні без нормального душу, про який він уже починав мріяти, як про тарілки ручної роботи «Zildjan»? За що така кара?! За дещицю чорної фарби?! Малий подумав, що лікар — садист, коли каже таке й оком не змигне. Він точно ніколи нічого собі не ламав, бо тоді виявив би більше співчуття.

— І наступного разу не фарбуй гіпс, бо нічого хорошого з того не буде.

«Добре вже, чувак, розслабся! На скейт я вже теж ніколи не стану! Я це раз і назавжди викинув собі з голови!» — гриз себе Міколай, дивлячись, як лікар розрізає старий відтюнінгований гіпс, а під ним з’являється худа, наче й не його власна, рука з поодинокими темними волосками.

Із цілком новим, обрізаним по лікоть (що вже було маленьким дивом) гіпсом, який сяяв свіжою білизною, Малий вийшов з лікарні досить рано. У школі ще тривали заняття, але ж він не дурний повертатися на математику з хімією, маючи офіційну довідку від лікаря! Мамі сказав, що їде до школи, чим дуже її втішив, а сам, не відчуваючи жодних докорів сумління, сів у той самий автобус, яким приїхав — але вже у протилежному напрямку, до аеропорту ім. Ф. Шопена.

Хіба не дивно, що досі він ніколи не бував на Окенці? Єдині аеропорти, які він бачив у житті, були в кіно. Шкода тільки, що з ним не було Меланії. Яка користь із того, що ти побачиш десь щось цікаве, коли немає з ким поділитися враженнями?

Меланія була окей, він відчував у ній рідну душу, класно було б разом скататися на пару кінцевих. Проїхавши школу й не вийшовши, Міколай пообіцяв собі, що повернеться до кінця уроків і врешті запропонує дівчині спільну подорож. На практиці виконати це виявилося неможливо. З Ольшинки на Окенце далеко, від лікарні — двадцять шість зупинок, і хоч людей було поки небагато, а вулиці — вільні, автобус ледве повз. Дорогою назад Міколай уже знав, що побачити Меланію після уроків не вийде, і що якщо він хоче з нею поговорити, доведеться відкласти це на завтра. День сьогодні не такий погідний, як учора, тож навряд вона із мамою й малими сидить на дачі. Та й загалом — що там робити щодня? І чому він досі не попросив у неї номер телефону? Це треба якомога швидше виправити!

Пишаючись прийнятим рішенням, він роздивлявся Окенце й думав, що колись він теж постійно подорожуватиме літаками, завжди бізнес-класом, обов’язково з телевізором, який ловить канали з усього світу, а насамперед його улюблені «MTV» та «Extreme». Їстиме чипси й запиватиме їх колою, скільки влізе. Досі через нотації матері він ще не зміг повністю дослідити свої можливості. Зокрема під час трансляцій футбольних матчів по середах, до яких вони з Міхалом старанно готувалися, завжди виявлялося, що кока-коли й чипсів традиційно не вистачило!

От якби він став, наприклад, відомим ударником, як один із його ідолів, Ларс Ульріх з «Металіки»? Як рок-музикант, він міг би літати із групою на концерти. Заходив би завжди через ВІП-вхід, відмахуючись від юрби фанів і поспіхом лишаючи автографи на простягнутих над головами аркушах.

Кожен крок із життя зірок популярної музики можна було відстежити в інтернеті, і Міколай багато знав про них. Він був у курсі концертних турів груп, планів звукозаписів, пам’ятав, хто на якому інструменті грає й хто кого спонсорує. Він також вивчив кар’єрний шлях своїх кумирів, який був, зазвичай, короткий і вражаючий: їх помічали в якомусь клубі, вони записували перший альбом, той розходився мільйонним накладом, група довго лідирувала в головних хіт-парадах і музиканти перетворювалися на багатіїв. А далі все вже рухалось за інерцією.

Бував він і в крутезних будинках рок-зірок, гостинно відкритих для знімальної групи «MTV»: неприродно прибраних, так наче це журнальна інсталяція, обов’язково із джакузі, наповненою джерельною водою та чотирма машинами (включно з мінімум одним «хаммером»), припаркованими в гаражі завбільшки із супермаркет. А від думок про студії, які в домівках музикантів важливіші за туалет, Малий лише зітхав.

Оце життя! Власна група — це те, у що варто інвестувати. Міколай усміхнувся сам до себе. Чи ж це рішення вже не було прийняте дуже давно тому, в еру перших паличок із китайського ресторану, якими він грав на спинці дивана, і тільки й чекало на своє втілення? Малий був реалістом, він розумів, що цей момент ще не настав. Але він настане, він точно знав, що настане. Хлопець згадав про Макара. По-дурному якось вийшло, що він отак його загубив. Треба сьогодні знову зазирнути до «Рифу». Щоправда, це було б занадто добре, якби Макар граючи на такому рівні, досі не