Читати книгу - "Коханий волоцюга"

Три місяці біля Мальви пролетіли як одна мить. А тоді Кость зібрався в дорогу. Бригада їхала до Португалії, набирали спеціалістів. Він погодився. Сидіти без роботи молодому здоровому чоловікові якось не випадало, а в містечку її так і не було.

За рік — знову до Мальви. І знову — від неї. За два — те ж саме. Мальва притягала його до себе з усіх кінців світу, але не просила залишитися. Він не знав, як це розцінювати. Чи все вона розказала про пережите після тієї ночі? Чи простила його? І чи хоче, щоб він залишився?

І вона не знала, як жив він після тієї ночі. Чи геть усе розказав? Чи простив її за те, що такою ціною врятувала йому життя? Чи хоче залишитися з нею?

Загасив недопалок. Причинив двері балкона. Зробив крок до кімнати і зупинився. У темряві біліла маленька постать. Він увімкнув світло. Ромчик стояв, притиснувши до себе подаровану ним машинку.

— Ти чого досі не спиш? — здивувався Кость.

— Я подумав, що ти мені приснився, — схлипнув малий. — Але ж машинка… Правда ж, це ти купив? Правда ж?

— Звичайно. І я тобі не приснився — можеш торкнутися.

Ромчик простягнув руку, доторкнувся до ноги, до долоні, а тоді обняв за коліна.

— А ти більш не поїдеш?

— Ох ти ж безсонько!

— Не поїдеш?! Обіцяй!

Кость підхопив малого на руки, притиснув до грудей, вдихнув солодкий запах світлого волоссячка. Відчув: йому справді не хочеться нікуди їхати. Дорога, як натягнута гумова нитка, раптом стрімко збіглася, стиснулася, скрутилася у кільце і завмерла у долоні маленького хлопчика.

Літо тільки розпочало облогу міста, а спека така, що небо жаром обдає. Офіс — як після епідемії: жодного відвідувача, жоден телефон не теленькне. Секретарка десь повіялася «на п’ять хвилин». Певно, вона інопланетянка і в неї інший часовий вимір, бо на земному годиннику вже минуло не п’ять, а п’ятдесят. Утім, яка різниця, що розглядає ця «вішалка» з вибіленою стріхою на голові — свій манікюр за столом приймальні чи нові сукенки у крамниці навпроти.

Андрій нудьгував. Останнім часом він усе більше нудьгував у цьому безрозмірному кабінеті, заставленому імпортними офісними меблями й обвішаному грамотами та дипломами. Поки біг до нього щодуху по бізнесово-службових щаблях, здавалося, на сьоме небо сходить. А вийшов на сьомий поверх.

О, нарешті хтось таки згадав про раба Божого Андрія.

— Слухаю!

— Це Андрій Андрійович?

Голос, як у наполоханої пташки — крикни і полетить. Але йому чомусь не хочеться, щоб пташечка спурхнула з його слухавки. Він зручно відкидається у шкіряному кріслі, вмощує італійські замшеві мешти на полірований польський стіл і підбирає грайливу тональність.

— Він самий.

— Доброго дня, Андрію Андрійовичу! Я знаю, що вас цікавить риба.

— Хм… Ви хочете запропонувати мені тонни три хека свіжомороженого? Чи маєте щось ексклюзивне й екзотичне, скажімо… піранью, живу і голодну?

Вона замовкла. Його іронічний тон геть спантеличив її. Але їй явно не хочеться, щоб тоненька ниточка розмови обірвалася.

— Ви… ви… Ой, вибачте! Я просто не так висловилася… Я…Ви… Ви збираєте марки із зображенням різних риб…

— І хто вам видав цю військову супертаємницю?

— Ви самі… Тобто… Я в газеті прочитала… У нашій, місцевій… Вчора… Ви так цікаво розповіли…

— А-а-а-а, в газеті… Було таке, було… То чого ж ви хочете? Щоб я вам щось зі своєї колекції подарував?

— Ой ні! Ну що ви! Ні-ні! Навпаки. У мене є одна марка, з Австралії. Вона мені ні до чого. Я б її вже й викинула, якби не прочитала… про вас… про ваше хобі. От і подумала: а раптом вона вам згодиться? Я працюю тут недалечко від вашого офісу… Зовсім поруч… У музичній школі… Та ви, мабуть, знаєте — такий блакитний будиночок за аркою… Якщо будете на місці, то ось зараз я б і підійшла… Якщо вам цікаво… У мене якраз вікно, тобто перерва між заняттями.

— Гаразд, вистрибуйте у своє вікно і — прямісінько у мої двері.