Читати книгу - "Ефект Ярковського. Те, котре – холод, те, яке – смерть…"

– Комари не кусають? – поцікавився він.

– Жодного не бачили, – випередила Ярковського Sаня. – А це «ізабелла»? – кивнула вона на сулію. – Ми стільки не вип’ємо.

– Тут, красуню, тільки почати. Потім ніжно піде, під дощик, – запевнив Бусурманко. – А як моцно загребе, то таксі вам викличемо. Якщо, звісно, побридитесь в мене заночувати. Як, до речі, дівчино, вас називати?

– Можна Оксаною, – дозволила Sаня, в її голосі виникли низькі оксамитові нотки. Ярковський зауважив, що вона перевернула кулон блискучим боком назовні.

– Насолоджуйтесь, – благословив фантаст, розливаючи вино у бокали.

– За одужання вашої дружини! – підняв бокал син нумізмата.

– Бог поможе, – кивнув Бусурманко.

Всі випили до денця. Вино виявилось густим, солодким, з характерним присмаком.

– Нам казали, що, власне, ви допомогли Осинському і Вержо створити успішний салон, – сказав Ярковський. – Це правда?

– Перебільшення, – похитав головою фантаст. – Вони й без мене його б запустили. Що, власне, потрібно для запуску великосвітського салону? Не знаєте? Я вам скажу. Всього три речі: гроші, цікава легенда і понти. Гроші давав Осинський, легенду їм створив покійний адмірал, ну а понтів Пелагеї Дмитрівні ніколи не бракувало.

– Під «легендою» ви маєте на увазі історію з антарктичною базою?

– Не лише це. Віце-адмірал Дмитрій Вержо сам був живою легендою. Нащадок дворянського роду, у якому, до речі, шість поколінь були морськими офіцерами, радянський флотоводець, кавалер орденів Леніна, Нахімова, Ушакова, один з командирів знаменитої П’ятої ескадри [18]. А ще він тридцять років вів щоденник, колекціонував окультні африканські та карибські талісмани, закохував в себе актрис і співачок…

– Пшеладовська… – здогадалась Sаня.

– …була його пасією, – кивнув Бусурманко. – Й не виключено, що саме флотоводець став батьком її сина, ще до її одруження з цим… Сахневичем, – фантаст скривився, немов від кислого. – Любовні пригоди, до речі, коштували адміралові звання Героя. Не дали йому зірки, не зважаючи на всі заслуги. Сказали: «Морально неустойчив, при живой жене блудит». Часи сурові були.

– А поетеса Гжесь теж?… – зробила великі очі Sаня. Кулон у вирізі кофточки блимав відблисками зеленого світла, що заповнювало альтанку.

– Маргарита? – здивувався фантаст. – Та Бог з вами, Оксаночко, де їй було до адміралів. Вона ж з провінційних філологів, «синя панчоха». Флотоводець на таку б й не глянув. Він яскравих жінок любив. Я б сказав, центрових. Ну й, бажано, голубої крові, аристократок. Предки Юлії Стефанівни Пшеладовської в замках жили, не те що наші з Маргаритою. Знаєте що, давайте вип’ємо за станову рівність.

– Presto! – підняв бокал Ярковський. Він раптом згадав Балтера. Запитання само зістрибнуло на вимитий «ізабеллою» язик:

– Ви ж Антея Марковича знаєте?

Sаня кинула на Ярковського невдоволений погляд.

«Не ламай розмови!» – немов прошипіли її звужені очі.

– Балтера? – посміхнувся Бусурманко. – А хто ж його не знає. Відома особа.

– Загибла Ілона Полоскай приходилась йому племінницею.

– Невже? Вперше чую.

– А як Ілона потрапила до салону?

– З Варварою прийшла.

– Отак взяла і прийшла?

– У Вержо було правило: кожний запрошений міг привести до салону ще одну людину, але під свою відповідальність. Якщо привів такого, що веде себе непристойно, псує іншим настрій, то тебе самого вже ніколи не запросять.

– Ілона пройшла випробування?

– Випробувань ніяких не було.

– Я хотів сказати: вписалась у компанію.

– Можна й так сказати.

– Ілону вважали аристократкою?

– Вона щось там розповідала про своїх предків, але в ці казки мало хто вірив. Вірніше, ніхто не вірив. Ілона без Варвари до салону не приходила.

– Ілона з Варварою були подругами чи коханками?

– Коханками? – здивувався фантаст. – Я про таке, чесно кажучи, й не думав ніколи. Хоча… – він відкусив край сирного пластівцю. – Хто його зна… Вони весь час під ручку гуляли, тискали одна одну… Але Варвара, я вам скажу, правильна була дівчина. Красива, розумна, стильна. Завжди ввічлива така, привітна, без понтів. Справжня княгиня. І чого вона знайшла в тій Ілоні? – знизав плечами. – А та, ви кажете, була Балтеровою небогою?

– Донькою його зведеної сестри.

– Зведеної сестри, кажете… Ага. Сімейка, не приведи Господи, – зітхнув Бусурманко й знов наповнив бокали.

– Ви з Балтером знайомі по літературних справах?

– Знайомі? Ну… Якщо це так можна назвати.

– Конфліктували?

– Давно це було. Ще за Черненка [19]. Доноси він на мене писав. Доносив компетентним органам, що розбещую будівників комунізму дрібнобуржуазними віршами.

– А ви й вірші пишете? – розквітла Sаня. – Як цікаво!

– Писав колись.

– А тепер?

– Тепер пишу прозу.

– А можете свої вірші почитати? – Sаня прикипіла поглядом до обличчя фантаста. – Ну, Федір Андрійович, будь ласка. Я так люблю поезію.

– Ви, Оксаночко, лірику любите. А лірику я не писав.

– Почитайте, – Sаня реп’яхом вчепилась в Бусурманка. Ярковський непомітно кивнув їй. Під час співів і читань дівчині було легше впасти на ритм.

– Але спочатку вип’ємо, – вирішив фантаст.

Коли бокали спорожніли й знов наповнились, Бусурманко виголосив:

– Кха-кха, – закашлявся він, відвернув обличчя, відтак тихо мовив: – Пробачте, старий пес захопився.

– Клас! – так само пошепки оцінила Sаня, але Ярковський бачив, що в неї зовсім не «клас». Адже вірші виявились верлібрами, без повторюваного ритму і вона не змогла впасти.

– От за такі вірші, малята, я ледве не поїхав до Мордовії.

– Але ж це круто, – Sаня знов крутнула кулон.

– Можна ще питання? – ввімкнувся Ярковський.

– Запитуйте.

– Ви кажете, що Варвара була майже ідеальною. Але таких досконалих людей інші часто-густо ненавидять. У Варвари були вороги?

– Я не знав її близько. Тим більше не відав її ворогів.

– А серед завсідників салону були такі, що їй заздрили?

– Навіть не знаю, що вам сказати, – Бусурманко знизав плечима. – Серед жінок їй багато хто заздрив, таке було. Але аж так, щоби отруїти її й ще п’ятьох невинних… Ні, навряд чи.

– А ви маєте свою версію злочину?

– Ні, – твердо мовив фантаст. – Не маю.

– От Костики кажуть, що існувало «прокляття родини Вержо», пов’язане з таємницею нацистської бази в Антарктиці.

– То вони, певно, жартують.

– Ви ніколи не чули про це «прокляття»?

– Ніколи. Якби почув, то сміявся б.

– Кажуть, що Ципорин досліджував архіви адмірала й щось там знайшов.

– Ципорин досліджував, – кивнув Бусурманко. – Це правда. Одне із зібрань було присвячено його знахідкам