Читати книгу - "Ефект Ярковського. Те, котре – холод, те, яке – смерть…"

– Ваш примірник реферату зберігся?

– Так. В мене всі до одного реферати збережені. Це ж історія, – Бусурманко помітив, що Sаня нервово смикає ланцюжок кулона. – Оксаночко, якщо вам потрібно до туалету, то він он там, – фантаст показав у глиб саду. – Там світло є, вимикач справа від двері.

– Дякую, – дівчина випурхнула з альтанки.

– У вас дуже екзальтована помічниця, – зауважив Бусурманко. – А щодо Ципорина, то він не спеціаліст з історії флоту. Він більше по історії Поділля і Білорусії спеціалізується. Докторську написав по Паскевичу [20]. Тому цей його реферат – не більше, ніж забавка старого професора, гра на публіку.

– А як вам здалась ота солодка парочка – граф Ондор та його юна подружка?

– Кумедно виглядали, – кивнув фантаст. – Старий ледь шкандибає, а біля нього така юна феміна. Це ж Пелагея підсунула її графу, щоби мотивувати на відвідини салону. Вона страшенно любить, щоби серед гостей були титуловані особи. Коли до Києва прилітав Майкл Кентський [21], вона ледь зі шкіри не вилізла, щоби затягнути його на засідання.

– Вдалось?

– Звісно, що ні. Віндзорами маніпулювати важко.

– А граф, значить, повівся.

– Ви ту юну німфу бачили?

– Ні.

– Я вам так скажу: на таку й труп повівся б, не те що старець. Іграшка богів. Фонтануюча сексуальність.

– А Пелагея звідки її знала?

– Знає, – сіра тінь промайнула між гострими вилицями.

– Перепрошую. Звідки її знає?

– Пелагея, серед іншого, є власницею модельної агенції і співвласницею глянцевих видань. До речі, на салон іноді приходили її дівчата. Як додатковий бонус для заможних чоловіків.

– Власниця модельного бізнесу?

– Прибуткового модельного бізнесу.

– І Кімі працювала…

– …в її агенції. Не просто працювала, а була там зіркою. Пелагея планувала зробити її обличчям одного зі світових брендів. Вона все мені казала: «У цієї дівчинки унікальна харизма. Такі, як вона, один раз на сто років народжуються».

– Навіть так? – Ярковський подумки поставив три знаки оклику напроти імені Кімі.

– Так, – Бусурманко підняв бокал. – За Оксаночку, за вашу чарівну помічницю!

– Може, ми її дочекаємось, а тоді…

– Навіщо? – посміхнувся фантаст. – Загордиться, робитиме вам збитки.

Вони випили.

– Відчуваєте? – запитав господар.

– …?

– Тепло піднімається від попереку до плечей.

– Так… – Ярковський напружив спину. – Щось таке є.

– А от і наша красуня повернулась! – Бусурманко прижмурився назустріч Sані. – Не змокли?

– Я люблю дощ.

– Дощ! – фантаст звів вказівний догори. – Він несе занепад і розклад. Демонічна природа дощу захована у його назвах. «Сліпий» дощ називали курячим і заячим. Ці тварини в давні часи входили до зв’язківців потойбіччя. Зайцеві нечистий допомагав безугавно розплоджуватись, курка грабалась на цвинтарях і зналася із тамтешніми варґами. Ці фатальні істоти допомагають дощам стверджувати хаос. А ще дощі залежать від битв двох прадавніх зміїв, які у небесних лісах ніяк не можуть вгамувати свою лють. Зміїв волхви заспокоювали жертвами. Наприклад, борщем, круто звареним з людського м’яса. Казан змієвого борщу волхви виливали у Чорне озеро. В його воду також сіяли мак-видюк і кидали розбиті горщики. Вода, аби ви знали, ідеальний розчинник. Вода зберігає пам’ять про все те, що вона колись розчинила. Та сама вода, у якій хлюпались бронтозаври і раптори, тепер капає на наші голови. Кажуть, що зміни клімату є предтечами епохи Великих Дощів. Мільярди тонн води впадуть на Європу, змиваючи міста і країни. Землеробство припиниться. Вологі тумани вкриють ліса і гори. Болота підповзуть до водорозділів й поховають у своїх надрах залишки гнилих лісів. Туберкульозні і малярійні нащадки теперішніх народів вмиратимуть серед отруйних випарів. Зими відступлять на північ й дощі падатимуть вічно. З неозорих мочарів до неба злітатимуть зграї велетенських комарів. Через сотні тисяч років ми також випадатимемо з дощами на голови істот, які прийдуть на зміну людям і свійським тваринам. Дощі – свідки і носії безсмертя.

Причмелені «ізабеллою», Ярковський і Sаня не перериваючи слухали монолог господаря, що монотонно лився під дзюркотіння дощових струй. Ярковському раптом захотілось спати. Він подумав, що Бусурманко своїм вином й цим монотонним казанням сам підсаджує їх на ритм.

«Зараз, – подумав син нумізмата, – він почне нас розпитувати і ми йому все-все розповімо».

І він спробував зруйнувати магію дощу прямим як рельс запитанням:

– А чому ви не любите Анатолія Сахневича?

– Чому я не люблю Лепрекона? – Бусурманко обережно загнув й зачепив за панель виноградний пагін. – Тому що він Лепрекон. Товстенький гномик з жадібними оченятами, який думає лише про свої гроші, про свої прибутки. Проте успішно прикидається меценатом. І тільки заради членства в елітних клубах, куди не потрапити без іміджу благодійника. Принаймні, таким, як він, не потрапити.

– Вам шкода?

– Що? – не зрозумів Бусурманко.

– Вам не все одно, вважають його меценатом чи ні?

– Ви спитали, я відповів.

– Але ж Пшеладовська… – втрутилась Sаня.

– …вийшла заміж за його гроші. Він думав, що інвестує в розкручений оперний бренд, а насправді інвестував у ходячу проблему, – фантаст широко посміхнувся, долив до бокалів:

– Так вип’ємо за лепреконів!

– За меценатів, – підняв бокал Ярковський.

– Як побажаєте, не суттєво, – знизав плечами господар й довгим ковтком опорожнив бокал.

– А чому ви назвали Пшеладовську ходячою проблемою? – не вгавала Sаня.

– Тому що вона така. Заздрісна, марнотратна, скандальна, усюдисуща. Згусток химерних бажань і злоби. Демон, замкнений у старіючій плоті. Але енергії в неї й досі як на маленьку електростанцію.

– Вона вам не байдужа?

У Бусурманко сіпнулось віко. Вперті зморшки над його переніссям перебудувались в ґратчасту структуру.

– Я знав її в кращі часи, Оксано. В її кращі часи, в мої кращі часи. Але від тих часів залишились тільки спогади й… мідний присмак божевільного вітру.

– Як поетично! – аж підстрибнула Sаня. – Федір Андрійович, ви романтик. А як Пшеладовська відносилась до Варвари?

– До Варвари? – перепитав Бусурманко. – Я б сказав, що добре відносилась. Навіть ходили чутки, що Юлія хоче видати за неї свого сина.

– Того, що від адмірала? – уточнив Ярковський.

– Так,