Читати книгу - "Агатангел"

хотіла сідати на горщик, а мене примушували, чим спровокували глибоку травму психіки, ридання швидко переходять в істерику, і хоча я усвідомлюю неадекватність своєї реакції, нічого не можу з собою вдіяти, мені стає себе так шкода, що я просто змушена вийти геть із приміщення, де відбувається концерт. Щойно я перестаю чути звуки цієї музики, мені стає легше, і незабаром я забуваю про свою дитячу травму. Мені незручно перед Теобальдом за те, що я не змогла досидіти до кінця на жодному з його концертів, незручно й пояснювати причини, через які я щоразу в сльозах вибігаю із залу. Я не раз намагалася боротися із впливом цієї музики, але вона сильніша за мене, і після кількох концертів я здалася. Аби не потрапляти щоразу в незручну ситуацію, я вигадую правдоподібну причину заздалегідь, і виглядає це досить переконливо, адже моя робота в редакції часто затягується допізна. На щастя, Теобальд переконаний, що справжній митець не мусить пристосовуватися до смаків публіки. Тому не ображається на мене, як і на інших слухачів, яких, за Теобальдовими розповідями, до кінця концерту залишається трохи більше половини, а на початку збирається не більше десяти.

Останнім часом у Теобальда з’явилися свіжі музичні ідеї, які він описує наступним чином: «Я хочу грати Гершвіна в стилі Ваґнера, а Ваґнера адаптувати до фільмів Чарлі Чапліна». Теобальд активно займається втіленням у життя своєї концепції, щоправда, наразі лише на репетиціях, закритих навіть для друзів. Мушу зізнатися, я не намагалася туди потрапити.

Як на мене, справжній талант Теобальда полягає у блискавичному вивченні мов. Окрім німецької, англійської та української, він вільно володіє ще російською, польською, іспанською, італійською, голландською та грецькою. У кожній із країн, де розмовляють цими мовами, Теобальд жив по кілька місяців і опанував мови досить добре. Українською він говорить з легким акцентом і майже без помилок. На місці Теобальда я спробувала б себе у ролі перекладача. Але він вважає цю роботу недостатньо творчою.

Нащадок професора Полуботка-Свищенка ще зовсім недовго жив в Україні, коли вперше потрапив до редакції КРІСа-2, яка міститься у просторій будівлі колишнього науково-дослідного інституту. Розгалужені коридори цієї установи складаються із густо наліплених одні біля одних дверей, на переважній більшості яких написано: «Директор», «Головний бухгалтер», «Керівник відділу», або «Лабораторія». Більшість із цих кабінетів порожня, решту займають співробітники інституту, які давно не відповідають на запитання численних заблукалих відвідувачів редакції. Вони просто мовчки піднімають голову, почувши ваше запитання, так само мовчки дивляться крізь вас у простір, а потім, так і не зронивши ні слова, опускають голову і продовжують полірувати нігті, пити чай, читати пресу або замріяно розглядати краєвид за вікном. Редакція міститься на шостому поверсі інституту, про що ніде не написано, тому довідатися про це можна, лише дослідивши решту п’ять поверхів. За час існування газети редакційний колектив кілька разів помінявся, точніше, скоротився. Бюджет газети щороку зменшується, а обсяг роботи збільшується, тому працювати залишаються тільки найвитриваліші. В результаті кадрових змін із колишніх трьох відділів (місцевих, міжнародних і культурних новин) тепер залишився тільки один, а замість трьох редакторів та дев’яти штатних журналістів працює один пан Маргаритко, який, окрім редакторських, виконує і функції штатних та позаштатних співробітників, підписуючи власні статті прізвищами людей, які колись у нас працювали. Це робиться для того, щоб у читачів не складалося враження, ніби щоденна газета робиться силами кількох чоловік, на прізвища колишніх співробітників навіть виписують гонорари, якими без відома власника преміюють тих, хто все ще працює в газеті. Сподіваюся, люди, чиї прізвища використовуються, нічого не мають проти, принаймні наразі про їхні заперечення нічого не відомо. Що думає з цього приводу пан Маргаритко, я також не знаю, бо він так завантажений роботою, що поговорити з ним про щось, окрім статей для сьогоднішнього номера, неможливо.

Крім Сніжани, у редакції не залишилося жодного штатного журналіста. Із колись трьох верстальників тепер працює лише один, відділи реклами та збуту спершу об’єднали, а потім скоротили зовсім. Через це виникла плутанина з табличками на дверях, які не знімають, а тільки додають нові – так можна простежити не надто достовірну історію мешканців того чи іншого кабінету. Не надто достовірна вона через те, що часом редакційні працівники просто переселяються з кабінету в кабінет, не залишаючи про це жодних повідомлень на дверях. Тоді всім залишається просто запам’ятати, що в кабінеті з написами: «Охорона», «Головний редактор», «Бухгалтерія» насправді міститься відділ прийому безкоштовних приватних оголошень, а в кімнаті під назвою «Технічний відділ, бля» працює пан Незабудко.

Частково плутанина з табличками виникла з ініціативи керівництва. Наприклад, пан Фіалко не любить, щоб до нього приходили читачі та позаштатні дописувачі, тому на дверях свого кабінету написав: «Обережно, під напругою». Але все це не допомагає заплутати наполегливих пенсіонерів, які намагаються надрукувати свої мемуари, скарги на начальників ЖЕКів та обурені відкриті листи з приводу продажу на вулицях сороміцьких видань. Такі відвідувачі, як правило, з першої спроби знаходять потрібні двері, незважаючи навіть на те, що, згідно з табличками, у редакції є 3 відділи дозвілля, 5 головних редакторів, 4 відділи верстки і 17 комерційних директорів. Губляться люди інтелігентні і несміливі, як от, наприклад, Теобальд під час свого першого візиту до редакції.

Після того, як він обійшов усі 135 кабінетів на 5 нижніх поверхах і піднявся на потрібний, то усвідомив, що не знає, як саме мав би називатися по-українськи відділ, який надрукує його статтю про портрет України в німецьких мас-медіа. Охоронець вислухав його плутані пояснення і скерував до відповідального секретаря пана Штуркала.

– У вас стаття на підвал чи на стакан? – діловито поцікавився Штуркало, якому саме не вистачало матеріалу, щоб «забити» вільне місце на одній із сторінок завтрашнього номера.

– Я боюся, ви неправильно зрозуміли мене. Або я вас. – Звиклому до спокійної академічної атмосфери Теобальду важко було перейняти швидкий темп мовлення пана Штуркала, який нетерпляче постукував олівцем по столі, чим вселяв у Теобальда ще більшу невпевненість. – А про що, властиво, ходить? – з полегшенням видобув він зворот, який, це було йому точно відомо, є діалектним і вживається тільки на Галичині, бо є мовною калькою з польської… Але зупинив хід своїх роздумів, побачивши нервовість в очах відповідального секретаря, який не мав часу на філологічні одкровення. Хоча Теобальд переконаний, що даремно, бо насправді людям варто частіше замислювалися над етимологією слів. – Перепрошую, я не дуже добре володію українською, може, ви повторите ще раз.

Теобальд спробував виграти час, але пан Штуркало вже прийняв рішення.

– Зайдіть,