Читати книгу - "Агатангел"

Але Теобальд усього цього не знав, тому злякано відсахнувся і швидко вийшов із редакції.

«Можливо, це був натяк на мій акцент, – гарячково думав Теобальд дорогою додому, – чи він просто не любить німців? Але звідки йому відомо, що я німець, я ж йому цього не сказав».

Насправді пан Штуркало таки не любить німців після того, як його одного разу заарештували на німецькому кордоні, бо комп’ютер на митниці помилково включив його прізвище до «чорного списку» затриманих за перевезення наркотиків. Через два дні інцидент було вичерпано, але на дводенний музичний фестиваль до Амстердама, куди він був запрошений як журналіст, пан Штуркало так і не потрапив.

Але цього Теобальд знати не міг, тому схилився до думки, що над ним таки пожартували. А «стаканами» і «підвалами» пан Штуркало, напевно, натякав на поширений в Україні звичай давати хабарі алкогольними напоями, – вирішив Теобальд і заспокоївся. Подібний епізод йому вже довелося спостерігати нещодавно, коли один чоловік привітався з іншим фразою: «Третім будеш?», – значення якої Теобальд не знайшов у жодному словнику, як не знаходив там і значення багатьох інших, часто вживаних на вулицях, зворотів. Знайомі пояснили, що українські пияки переважно збираються по троє, купують пляшку горілки й розпивають її в якомусь під’їзді, підвалі або й надворі. А вітатися так останнім часом стало модно і в колах непияцьких. Очевидно, натяк на підвал і стакан означав, що для своєї першої публікації Теобальд повинен «виставити», як це називалося на місцевому сленгу, тобто принести пляшку горілки цьому, як його назвали, панові Маргаритку.

Коли наступного разу Теобальд прийшов із пляшкою перцівки і текстом статті, то на вході його зупинив охоронець і попросив повідомити прізвище співробітника, до якого Теобальд збирається звернутися. Але до того часу Теобальд встиг забути прізвище, тож спробував переконати охоронця фразами на зразок: «Ви не хочете бути настільки люб’язним, щоб допомогти мені вирішити одну нагальну, на жаль, проблему, точніше, не так нагальну, як таку, що має тенденцію до швидкої втрати актуальності і яка, можливо, позитивним чином відобразиться на суспільно-політичній опінії та іміджевій структурі вашої газети?» – питав він і був гордий за себе й особливо за слівце «нагально», якого не знайдеш у жодному українсько-німецькому словнику.

Так ми з Теобальдом і познайомилися, а пляшку перцівки розпили того ж вечора в мене вдома. При нагоді Теобальд зазначив у своєму записнику, що «стакан» на журналістському сленгу означає газетну колонку, «підвал» – нижню частину сторінки, між двома колонками або без них. Згодом завдяки КРІСові-2 українська лексика Теобальда збагатилася ще і на слова: «верстка» (він окреслив це як «процес комп’ютерного оформлення сторінок»), «читка» (коректура), «полоса» (те саме, що і сторінка), «колонтитул» (загальна назва тематичної сторінки), «білок» (видрукувана на папір для коректури сторінка газети), «песики» (короткі інформаційні повідомлення у колонці), «врізка» (виділення жирним шрифтом початку тексту або інші графічні виділення в тексті, не плутати із «вирізкою» – газетною чи м’ясною), «плашка» (кольоровий, переважно сірий, фон під шматком тексту), «італік» (виділення курсивом у тексті), «болд» (виділення жирним). Теобальд любив бувати в редакції і навіть кілька разів заміняв пана Штуркала, гордо роздаючи вказівки:

– Віднесіть, будь ласка, жовток полоси на читку, там неправильна перстка колонтитула і нечитані котики.

Або:

– Цю бляшку, будь ласка, сіріше на 10 відсотків (Теобальд принципово не вживав банального слова «проценти», яке знають усі іноземці й навіть американці), а заголовок – болтом і віталіком.

І всі його розуміли, несли білок полоси із неправильною версткою колонтитула і нередагованими песиками, тобто колонкою, на читку, виділяли заголовок «італіком», тобто курсивом, робили темнішою плашку. Теобальда в редакції дуже любили, адже він ніколи не приходив із порожніми руками, а завжди приносив пиво, чіпси і компакти з хорошою музикою.

Теобальд зайшов до мене через тиждень після появи Агатангела. На випадок, якби я захотіла позбутися щура, він приніс із собою кота Амура. Кота Теобальд привіз із дому, стійко витримавши наполегливий опір родини. Амур, родослівна якого сягала початку XХ століття, вважався сімейною реліквією і був названий на честь знаменитого гофманівського кота Мура. Крім рідкісної породи, коти цього сімейства, принаймні на думку Теобальда, відзначалися ще й особливими інтелігентністю і тактовністю.

В Україні Амур почувався не найкраще, боявся виходити на вулицю, відчуваючи там забагато незнайомих запахів, і погано реагував на бруд, крім того, він звик щодня о 17.00 приймати ванни із заспокійливих трав, чим вигідно відрізнявся від більшості своїх побратимів, для яких вода – найбільший ворог. Але в Тигирині вода увечері з’являлася в кранах не раніше 18.00, і хоча це відповідало 17.00 за середньоєвропейським часом, така зміна режиму дуже дратувала Амура і призводила до порушень травлення. «Ось кого можна демонструвати на підтвердження батькової теорії про синдром стерильності. Стадія як мінімум третя, якщо не четверта, ще не відкрита професором Полуботком-Свищенком», – жартував Теобальд.

Навіть якби я все ж таки вирішила позбутись Агатангела й чекала з цим до приходу Теобальда, сумніваюся, що Амур зміг би опуститися аж до того, щоб їсти в чужому домі нестерильного щура невідомого походження. Наскільки мені відомо, він відмовлявся їсти навіть сире м’ясо з базару й вимагав харчування виключно сухим кормом та імпортними консервами для тварин, віддаючи помітну перевагу товарам німецького виробництва.

Коли я пояснила Теобальдові, що передумала вбивати щура, він не здивувався, сказавши, що багато його знайомих зробили б на моєму місці те саме. Теобальд прийшов рівно о 19.35, якимось незбагненним для мене чином він примудрився зорієнтуватися у графіку руху автобусів у Тигирині й ніколи не витрачав часу на стояння на зупинках. Не знаю, як саме йому це вдавалося, мої спроби сідати на автобус в один і той самий час іще ніколи не завершувались успішно. Хтось один із нас, або я, або автобус, завжди виявляв непунктуальність. О 20.40 на телеканалі «1+1» мав би початися фільм «Війна в Центральному парку» з Томмі Лі Джонсом. Я завжди з особливим відчуттям чекала цієї пори дня, якщо бувала вдома, бо телеканал «1+1» часто демонстрував у прайм-таймі зовсім не ті фільми, які обіцяв у присланій нам у газету